Вовкулаки не пройдуть - Валерій Павлович Лапікура

- Олексію, що це на тебе накотило? Переїв, перепив чи перепрацював? Як казала наша з тобою покійна бабуся, до чого тут міліція, як грім порося вбив?

- А до того, що я, як зональний інспектор, мав би одразу збагнути, що крім спогадів про босоноге шмаркате дитинство у цього “писателя” були в руках ще й якісь документи - або з судової справи, або зі слідчої. Він же їх відкритим текстом цитує, хіба що без лапок. Десь він їх та брав!

- Хіба це проблема? Зробив запит до архіву, одержав дозвіл, прийшов, подивився, переписав чи навіть копію зняв.

- Перехрестись! Одна тисяча дев’ятсот вісімдесят шостий рік! Кого тоді пускали з вулиці до міліцейських, а тим більше - до судових архівів! Навіть із нас, ментів без ста двадцяти папірців на бланках і з печатками - і то далеко не кожного. А якщо у справі та ще й номенклатура була замішана, то вважай, що, як казала вже згадана тобою бабця, пиши пропало, читай - не вернеться.

- Але десь же цей сторонній дописувач щось та вичитав! Недаремно його до кадебе тягали.

Тут уже свекор втрутився.

- Діти, діти, де вас подіти? В чому проблема? Перескочте в район до мого приятеля і спокійненько розпитайте: що, де, коли, звідки. І не про спогади, а про документи. Бо він точно звідкись списав. У нього ця звичка ще в школі була - списувати. Може, тому просидів усе життя у нашій районці, а не де-небудь у Києві у “Сільських вістях”.

- Ну, ви скажете, тату! Для “Сільських вістей” ваш однокласник не такий уже й красивий.

- Хай буде - не в Києві, а в області. Головне - що не треба чужим розумом жити.

- Як ви, тату, у нас такі кмітливі, то давайте для початку свою версію.

- Не діждетеся. Я ж вам казав: мені на той час ледве шістнадцять було, а тодішні шістнадцять - це не сьогоднішні. Телевізорів не було, бо ретранслятор у області тільки через рік поставили. Кіно два рази на тиждень. Радіо - те, що зі стіни говорило. Репродуктор називалося. Працювало з шостої ранку до пів на одинадцяту, а потім з шостої вечора до півночі. Обласна газета приходила на другий день, московські і київські - аж на третій. Ну, а своя районна, щоправда, раз на тиждень, але про що там писали? Як відоралися, відсіялися, віджнивувалися. Як худоба перезимувала… ну і все таке. Але не це головне. От зараз навіть Маріїна малеча власну думку має і вголос висловлює - і щодо тата з мамою, і щодо діда з бабою. А тоді - не встиг рота розкрити, а тобі одразу: стули писок, ще замалий думати, за тебе старші думають, а твоя справа мовчати та дякувати.

- Ну та-а-ату… ви ж у школі історію, а не літературу викладали.

- А до чого це?

- Ми вам про історичні факти, а ви нам - ліричні відступи.

- Історичних фактів у мене, дітки, як кіт наплакав. Я взагалі один-єдиний раз у цей суд прорвався. Та й то хвилин на тридцять. Внесли мене разом із натовпом, тричі перекрутили, припечатали до стінки так, що я майже нічого не бачив, тільки чув, а потім суддя оголосив перерву, теж на півгодини, а після перерви суд взагалі відклали.

- Тату, а можна по порядку?

- Тримайте. Завели підсудного, посадили чомусь спиною до залу, а обличчям до сцени.

- Якої сцени, Назаре Петровичу? Де в суді сцена?

- Синку, а що, той наш, як ти його назвав, Шерлок Холмс чи Конан Дойль хіба не написав, що спочатку суд вирішили зробити відкритим? І проводили його у сільському клубі. Суддя з засідателями - на сцені, як ті орли на сучечку, прокуратура ліворуч, адвокат праворуч, але вже не на сцені, а внизу. Лави підсудних не було, поставили чомусь табуретку, а за нею замість спинки два міліцейських бовдури з охорони стоять. Так що ніхто цього бідолаху, крім судді, толком і не бачив. Ну що далі? Ще навіть звинувачення не зачитали, як устав адвокат і висловив недовіру судові. Народ аж ахнув.

- А чого ахати? Теж мені - дивина. Зараз це мало чи не кожен адвокат робить.

- Так то зараз. А то - тоді. Як нас виховували? Бога немає, Божого суду теж, а от наш радянський, та ще й народний суд - найсправедливіший і найгуманніший у світі. Добре, не перебивайте. Заявив, значить, адвокат недовіру судові, суддя з ним трохи погавкався. Ще раз перепитав, чи є якісь претензії від прокуратури. Ясне діло, не було ніяких. Тож оголосив перерву і пішов дзвонити у райком партії.

- Звідки дзвонити? Прямо з клубу? А там телефон тоді був?

- Тоді не було. Але для судді протягли спеціальну лінію. Від клубу до першого секретаря. Минаючи пошту, аби телефоністки не підслухали.

- Нічого собі правосуддя! А ви не пам’ятаєте, чого саме адвокат недовіру суду висловив? На яких підставах?

- А чого ж, оце якраз пам’ятаю! Бо потім люди тільки про це й говорили. Той адвокат, або, як його на ті часи “защітнік” називали, сказав, що суд свідомо не взяв до уваги його заяву про повернення справи на додаткове розслідування, оскільки… стривайте, зараз пригадаю… слідство формально підійшло до перевірки алібі попередньо підозрюваних Зіновія Рейтаровського