Залежна психопатом - kxduarte
— Сідайте, — показую рукою на крісло навпроти себе.
Її брови вигинаються, але вона йде до мого столу і сідає на крісло, навіть не глянувши на нього. Шкода сукню, красива була. Вона моргає як дурочка, поки я роздивляюсь її обличчя. Виглядає як модель, але в неї безліч пластики. Чим вона могла сподобатись Бласхесу? Це ж просто лялька, яка стане жахливою, якщо змити з неї макіяж.
— Хочете щось випити? — питаю, намагаючись втримати її на кріслі, поки кава добре не впитається в її сукню.
— Ти хто така? Якщо я чогось захочу — сама скажу.
Пізніше я повернусь і лайкну всі пости, де писали про те, яка вона сука.
— Де Рафаель?
— Бласхес, — переправляю її. — Пан Бласхес.
— Я можу його як мені завгодно називати.
— Ви ще не його наречена, щоб називати його, як ваша душа забажає. Директор ненавидить таке ставлення.
Вона одразу замовкає, підтискаючи губи. На мій планшет приходить повідомлення.
Директор Бласхес: — Проведіть її до мене.
Хіба в морг.
Я встаю. Піднімається й Марі.
— Директор готовий прийняти вас.
Ми виходимо з кабінету. Я йду позаду неї, ледь стримуючи сміх. Її дупа повністю в величезній плямі від кави. Ще кілька кроків і я їй скажу про це. Витягую телефон, тихо фотографую цей жах. Доказ того, що я крута. Залежна і ревнива. Але ж крута.
Ми заходимо в ліфт.
— У вас щось ззаду, — здивовано кажу, використовуючи всю свою акторську майстерність.
Округлюючи очі, вона переводить погляд на дзеркало ліфту. Її крик чують всі. Лієсса першою залітає в коридор офісу. За нею всі інші робітники. Я з жахом дивлюсь на русяву, переводячи погляд з її обличчя на її дупу. Стягую з себе робочий світер і подаю їй. Вона прикриває ним свою дупу, вдячно киваючи мені. Я торкаюсь її плеча і виводжу з ліфту до іншого коридору. За нами йдуть всі. Десь там чутно регіт Лієсси. От дубіна, занадто голосно сміється. Відкриваю двері до заднього виходу. Пропускаю її до сходів.
— Спускайтесь сходами, там буде вихід.
Вона ще раз вдячно киває мені, зажахано кліпаючи. Після цього я зачиняю двері, відпускаючи її. Моя місія пройдена успішно. Плескаю в долоні, розвертаючись до колег.
— Можете розходитись, концерт закінчено.
Я впевнена, що хоча б декілька цих ідіотів зняли те, як я ніби рятую Марі від позору. Тепер я буду рятівницею. Бласхес може мене похвалити. Потім я згадую: він мене вб'є, бо я відпустила її. Але ж я врятувала її від позору. Хто знає цього Бласхеса. Всі розходяться, поки не прийшли охоронці. За декілька хвилин я налаштовую себе на пояснення, яке повинна вигадати.
Заходжу в кабінет директора. Він стоїть спиною до мене, дивиться у вікно.
— Причини, чому тут зараз ви, а не Баджо Марі?
— Вона сіла на щось. Її сукня має жахливий вигляд.
— І ви до цього ніяк не причетні?
Я можу поклястися, бо в Бога я не вірю. Але йому начхати на клятви. Це не та людина, яка буде вірити словам.
— Я тільки допомогла їй.
— Я знаю.
— Звідки?
Він повертається до мене обличчям. Два верхні ґудзики його сорочки розстібнуті. Він має приголомшливий вигляд при такому освітленні.
— Вам нагадати, хто я? Я знаю про кожен крок всіх, хто знаходиться в моєму оточенні.
Я кусаю свою губу. Стає страшно, бо його голос такий грубий. Він підходить на крок ближче. Запевняюсь, що відчуваю запах його блаженних парфумів.
— Вам було дуже смішно, коли ви фотографували задній вигляд Баджо. Чи вам просто забракло розуму, щоб прикрити її від людей?
Він підходить ще. Я ковтаю слину. Страшно. Страшно.
— Для чого ви це зробили? Вам хочеться погратись?
Хочеться. З твоїм тілом, от і все.
— Ні.
— Тоді яка причина? — ще один крок.
— Для чого вона вам потрібна?
Його брови супляться.
— Мені потрібна наречена, ви самі знаєте. Ще одне зайве запитання...
— Я можу бути.
— Що? — він замовкає, дивлячись мені прямо в очі.
Страшно!
— Я можу бути вашою нареченою.
Бласхес дивиться. Сердито. Його чорні очі ще більше чорніють, а посмішка з'являється на обличчі. Я прикриваю очі. Це жахіття. Для чого я це сказала...