Пригоди Шерлока Холмса. Том I - Артур Конан Дойль

вже згадував, що Холмс чудово грав на скрипці. Але й тут було чимало химерного, як і в усіх його заняттях. Я знав, що він може виконувати п’єси, і досить важкі: часто на моє прохання він грав Мендельсонові[5] пісні та інші мої улюблені твори. Проте коли він залишався на самоті, нечасто можна було почути навіть щось схоже на музику. Увечері, поклавши скрипку на коліна, він умощувавсь у кріслі, заплющував очі й недбало ковзав смичком по струнах. Часом лунали гучні, сумні акорди; часом — несамовиті, веселі. Напевно, вони відтворювали його думки, але чи то звуки породжували ці думки, чи то гра була наслідком якихось чудернацьких думок або примх, — я ніяк не міг зрозуміти. Я врешті збунтувався б проти цього нестерпного музикування, якби після нього, ніби винагороджуючи мене за терпіння, він не програвав цілої низки моїх улюблених мелодій.

Впродовж першого тижня нас ніхто не відвідував, і я почав уже думати, що товариш мій, як і я, самотній. Але невдовзі переконався, що знайомих у нього безліч, і до того ж із найрізноманітніших суспільних кіл. Якось три-чотири рази на тиждень з’являвся маленький худорлявий, чорноокий чоловічок із щурячим личком: мені його відрекомендували як містера Лестрейда. Одного ранку завітала ошатна молода дівчина й просиділа з Холмсом не менш ніж півгодини. Того самого дня прийшов сивий, обшарпаний, схожий на крамаря-єврея дід — мені здалося, що він украй схвильований, а слідом за ним — стара жінка в зношених черевиках. Іншим разом з моїм товаришем розмовляв літній сивий джентльмен, потім — залізничний носій у вельветовій уніформі. Щоразу, коли з’являвся хтось із оцих незрозумілих відвідувачів, Шерлок Холмс просив дозволу зайняти вітальню і я йшов до своєї спальні. «Доводиться використовувати цю кімнату для ділових зустрічей, — пояснив він одного разу, просячи зазвичай у мене вибачення за такі незручності. — Ці всі люди — мої клієнти». Мені випала нагода спитати його про все відверто, але я знову-таки з ввічливості не схотів випитувати чужу таємницю. Мені здавалося тоді, що Холмс має якісь серйозні причини ховатися зі своєю професією, проте невдовзі й він сам, заговоривши про це самохіть, довів, що я помиляюся.

Четвертого березня — я добре запам’ятав той день — я прокинувся раніше, ніж звичайно, і побачив, що містер Шерлок Холмс уже закінчує снідати. Наша господиня так звикла до того, що я пізно встаю, що досі не встигла зварити мені кави. Образившись на все людство, я подзвонив і досить-таки зухвало сказав, що чекаю сніданку. Схопивши зі столу якийсь часопис, я заходився тим часом гортати його, а мій приятель мовчки жував грінки. Заголовок одного допису був підкреслений олівцем, тож я, природно, почав перебігати його очима.

Допис звався дещо претензійно — «Книга життя». Його автор намагався довести, як багато може довідатись людина, що ретельно й старанно спостерігає все, що трапляється на її дорозі. Мене вразила ця дивовижна суміш розумного й недолугого. Якщо в міркуваннях автора було щось логічне й переконливе, то висновки здавалися мені нарочитими, навіть висмоктаними з пальця. Автор наголошував, що з мимовільного виразу обличчя, поруху м’язів чи погляду можна вгадати найпотаємніші людські думки. Зі слів його виходило, що людину, яка вміє спостерігати й міркувати, обдурити просто неможливо. Її висновки будуть незаперечні, як Евклідові аксіоми. І наслідки будуть такі дивні, що люди вважатимуть спостерігача за чаклуна, аж поки не зрозуміють способу його міркувань.

«З однієї краплі води, — писав автор, — логік може зробити висновок про можливість існування Атлантичного океану чи Ніаґарського водоспаду, навіть коли він їх не бачив і ніколи про них не чув. Усяке життя — це величезний ланцюг причин та наслідків, природу якого ми можемо пізнати з однієї ланки. Як і всі інші мистецтва, мистецтво робити висновки осягається тривалою, старанною працею, але життя надто коротке, тож жоден смертний не може досягти тут повної досконалості. Перш ніж звернутися до морального та розумового аспектів цієї справи, що являють собою найбільші труднощі, дослідник має почати з розв’язання дещо простіших загадок. Нехай він, поглянувши на першу-ліпшу людину, навчиться одразу визначати її минуле та фах. Спочатку це здаватиметься дитинним, але такі вправи загострюють увагу і вчать, як і на що слід її звертати. За нігтями людини, за рукавами її піджака, за черевиками, за колінами штанів, за мозолями на великому і вказівному пальцях, за виразом обличчя й манжетами сорочки — за кожною з цих дрібниць можна визначити її професію. І немає жодного сумніву, що все це вкупі підкаже обізнаному спостерігачеві потрібні висновки».

— Що за дурниці! — вигукнув я, пожбуривши часопис на стіл. — Ніколи ще не читав такої бридні.

— Про що це ви? — поцікавився Шерлок Холмс.

— Про оцей допис, — відповів я, тицьнувши в часопис ложечкою, і взявся до сніданку. — Як бачу, ви вже читали його, бо підкреслили заголовок. Написано хвацько, не перечитиму. Але мене це просто дратує. Добре йому, оцьому неробі, сидіти собі в кріслі посеред кабінету й вигадувати отакі дивовижі! Запроторити б його до метрополітену, у вагон третього класу, та й змусити вгадувати професії пасажирів. Тисяча проти одного, що нічогісінько в нього не вийде.

— І ви програєте, — спокійно зауважив Шерлок Холмс. — А писав це я сам.

— Ви?!

— Так. Я маю здібності до спостережень і міркувань. Думки, що їх я тут висловив, здаються вам надто вже химерними, але насправді вони надзвичайно практичні — такі практичні, що я завдячую їм своїм шматком хліба з сиром.

— Але яким чином? — спитав я мимоволі.

— У мене, бачте, рідкісний фах. Мабуть, я один такий на весь світ. Я детектив-консультант, якщо вам зрозуміло, що це таке. У Лондоні багато державних детективів і не менше приватних. Коли ці хлопці розгублюються, вони біжать до мене, і мені вдається скерувати їх на правильний слід. Вони знайомлять мене з обставинами справи; а я, добре знаючись на історії злочинів, найчастіше можу підказати їм, де тут помилка. Всі злочини мають багато спільних рис, і якщо ви знатимете подробиці тисячі справ, то дивно буде не розплутати тисяча першу. Лестрейд — відомий детектив. Але він нещодавно заплутавсь у справі з фальшуванням, отож і прийшов до мене.

— А всі інші?

— Найчастіше їх посилають до мене приватні детективні агентства. Все це — люди, що попали в біду й потребують невеличкої поради. Я вислуховую їхні