Ребекка - Дафна дю Мор'є

коли я не знала, що робити. Як би я хотіла бути старшою, іншою! Дивлячись просто перед собою, я підійшла до нашого столу й одразу ж поплатилася, незграбно перекинувши вазу із засохлими анемонами, щойно взялася розгортати серветку. Вода намочила скатертину й облила мені коліна. Офіціант був в іншому кутку зали, він нічого не помітив. І за мить мій сусід уже стояв поруч із сухою серветкою в руці.

— Не можна сидіти за мокрою скатертиною, — безцеремонно мовив він, — це відволікатиме вас від їжі. Посуньтесь.

— Мені однаково, — відказала я. — Це мене не турбує. Я — сама.

Він промовчав, а тоді підбіг офіціант, прибрав вазу й розкидані квіти.

— Облиште, — раптом сказав він, — і накрийте ще на одну особу за моїм столом. Мадемуазель їстиме зі мною.

Я розгублено поглянула на нього.

— О, ні, — мовила я. — Це неможливо.

— Чому? — поцікавився він.

Я спробувала вигадати відмовку. Адже розуміла, що він не хотів, аби я приєднувалася до нього. Це був лише вияв галантності. Я б зіпсувала йому ланч. Тож я вирішила набратися сміливості й сказати правду.

— Прошу, — заблагала я, — не будьте ввічливим. Це дуже мило з вашого боку, але мені буде зручно, якщо офіціант просто витре скатертину.

— Але я не намагаюся бути ввічливим, — наполіг він. — Мені було б приємно, якби ви склали мені товариство. Навіть аби ви так незграбно не перекинули вазу, я б так чи інакше вас запросив. — Гадаю, на моєму обличчі читався сумнів, тому він усміхнувся. — Ви мені не вірите, — сказав він. — Менше з тим, сідайте. Ми не муситимемо спілкуватися, якщо не матимемо на це настрою.

Ми сіли, і він передав мені меню, дозволивши обирати страву, а сам повернувся до своєї закуски, наче нічого й не сталося.

Йому була притаманна особлива здатність відсторонюватися, і я зрозуміла, що ми можемо отак, не спілкуючись, просидіти протягом усього ланчу, і це нічого не означатиме. Не виникне жодної напруженості. Він не ставитиме мені запитань на історичні теми.

— Що трапилося з вашою подругою? — запитав він.

Я розповіла йому про грип.

— Мені так шкода, — відказав він, а тоді, витримавши секундну паузу, мовив: — Сподіваюсь, ви отримали моє повідомлення. Мені дуже за себе соромно. Я поводився жахливо. Єдине, чим можна пояснити мою грубість, це те, що я став таким через самотнє життя. Ось чому ви зробили мені послугу, погодившись сьогодні скласти товариство за ланчем.

— Ви не поводилися грубо, — сказала я. — Принаймні настільки грубо, щоб вона спромоглася це зрозуміти. Ця її цікавість — вона не хоче образити, але так вона поводиться з усіма. Тобто з усіма поважними особами.

— В такому разі це має мені лестити, — мовив він. — Чому ж вона вважає мене поважною особою?

Якусь мить я повагалася перед тим, як відповісти.

— Думаю, це через Мендерлей, — сказала я. Він не відповів, і в мене знову виникло це відчуття незручності, нібито я ступила на чиїсь заповідні володіння. Мені стало цікаво, чому його маєток, відомий з чуток стільком людям, навіть мені самій, неминуче змушує його замовкнути, немов постаючи бар’єром між ним та іншими.

Якийсь час ми їли мовчки, і я подумала про листівку, яку колись у дитинстві придбала в сільській крамниці на заході. На ній було зображення будинку, намальованого, звісно, доволі грубо і яскраво розфарбованого, проте ці недоліки не могли зіпсувати його симетрії, широких кам’яних сходів перед терасою, зелених галявин, що простягалися аж до моря. Я заплатила за листівку два пенси — половину тих грошей, які отримувала щомісяця на кишенькові витрати, — а тоді запитала у вкритої зморшками продавчині, що це за місце. Вона поглянула на мене, здивувавшись моєму невігластву.

— Це Мендерлей, — сказала вона, і я згадала, як вийшла з крамниці з відчуттям того, що мене звідти вигнали, так нічого й не зрозумівши.

Можливо, саме спогад про цю листівку, давно вже втрачену, залишену в якійсь забутій книжці, змусив мене зі співчуттям поставитися до його захисної позиції. Його обурювали місіс Ван Гоппер і такі, як вона, з їхніми нав’язливими запитаннями. Ймовірно, в Мендерлеї було щось недоторканне, щось, що його виокремлювало; і це не дозволялося обговорювати. Я уявила собі, як вона бродить його кімнатами, можливо, заплативши шість пенсів за вхід, і порушує тишу своїм різким, схожим на стакато сміхом. Певно, наші думки рухалися в одному руслі, оскільки він про неї заговорив.

— Ваша подруга, — почав він, — набагато старша за вас. Вона ваша родичка? Ви давно знайомі? — Я помітила, що він досі спантеличений нашими стосунками.

— Насправді ми не друзі, — сказала я йому. — Я на неї працюю. Вона вчить мене, як бути компаньйонкою, і платить дев’яносто фунтів на рік.

— Не знав, що компанію можна купити, — відказав він. — Звучить примітивно. Щось на кшталт східної работоргівлі.

— Одного разу я подивилася, що означає слово «компаньйонка», у словнику, і там було написано, що «компаньйонка — це найліпша подружка».

— У вас із нею небагато спільного, — мовив він.

Він засміявся й зробився геть іншим, якимось чином помолодшав і став менш відстороненим.

— Навіщо ви цим займаєтесь? — поцікавився він.

— Дев’яносто фунтів — це для мене великі гроші, — відповіла я.

— У вас немає батьків?

— Ні, вони померли.

— У вас гарне й незвичайне ім’я.

— Мій батько також був гарною й незвичайною людиною.

— Розкажіть мені про нього, — попросив він.

Я поглянула на нього з-над склянки з лимонадом. Розповідати про мого батька було нелегко, і зазвичай я ніколи про нього не говорила. Він був моєю таємною власністю. Належав лише мені, як той Мендерлей, що належав лише моєму сусіду за столом. У мене не було жодного бажання мимохідь розповідати про нього в ресторані в Монте-Карло.

Тому ланчу була притаманна дивна атмосфера нереальності, й тепер у моїх спогадах він постає переді мною, оповитий загадковими чарами. Ось я, досі майже школярка, яка ще вчора сиділа поряд із місіс Ван Гоппер, манірна, мовчазна й покірна, двадцять чотири години по тому розповідаю свою родинну історію незнайомому чоловікові, і моя історія припиняє бути тільки моєю. Якимось чином щось спонукало мене говорити, до того ж він спостерігав за мною співчутливим