Життя і неймовірні пригоди солдата Івана Чонкіна. Переміщена особа - Володимир Миколайович Войнович

Нюра упізнала гостя, здивувалась і відчула розчарування – не його ждала.

Побачивши Нюру, гість підвівся, рушив до неї, захитався і, утримуючи рівновагу, незграбно замахав руками.

– Папаня! – скрикнула Нюра. Зронила сумку, кинулася до батька, засоромившись свого першого відчуття. Устигла підхопити його, утримала. Обхопила руками його маленьку голову, тверду, наче дерев’яшка, і заплакала безгучно. Сльози текли по щоках, падали на колюче тім’я, батько, маленький, тілом як десятилітня дитина, завмер, уткнувшись в її груди, і його худі руки звисали, наче палиці. Потім заворушився.

– Пусти, донечко, – захрипів він з-під її ліктя. – Придушиш мене. Ослаб.

Нюра поквапно відпустила його, посадила на лаві, поглянула йому в лице і знову заплакала, тепер вже уголос.

– Папаня, любий папаня, – приказувала вона, – що ж із вами учинила війна ця проклята!

– Люди, дочко, страшніш війни, – тихо проказав батько, заплющуючи очі від слабкості.

Вона спустилася в льох, навпомацки набрала картоплі, покращої, помила, наповнила казанок, засунула в піч.

Батько спав, поклавши голову на руки.

У сусідній кімнаті Вадик тягав на мотузочку калошу, пихтів і гудів – зображав паровоза. Вона попросила його гудіти трохи тихіше і побігла з сумкою своєю по селу.

Повернувшись, ще знадвору почула шум, штовхнула двері, побачила: казанок вивернутий на стіл, вода вилилась, картоплини розсипались по столу, батько їх хапає, жадібно заковтує і, не прожувавши одну, запихає до рота другу.

– Олексію Івановичу, – квоктала над ним Олімпіада Петрівна, – та що ж це ви таке робите? Та хіба ж так можна? Анно Олексіївно, одніміть у нього картоплю, у нього ж буде заворот кишок.

Нюра кинулась до батька, потягла його за плечі:

– Папаня, що ви! Нащо ж так? Пождіть, я зараз миску дам, олії вам принесу.

Вона відтягувала його від столу, а він, будучи сам не свій, виривався, хапав картоплю, тяг до рота, гарчав, цмокав губами, зазирнув у порожній казанок, понишпорив ще в ньому руками і одвалився на лаву заспокоєний.

Увечері Нюра засвітила лампу, стала стелитися. Батькові уступила піч, а собі накидала шмаття на лаву. Олімпіада Петрівна одізвала Нюру набік, зашептала трагічно:

– Анно Олексіївно, я вас дуже прошу. Зробіть щось із його одежею. Так же ж не можна, неможливо дивитися, у нас же мала дитина.

– Я не дотямлю, про що ви? – ввічливо посміхнулася Нюра.

– Невже не бачите? – сплеснула руками квартирантка. – Та вона ж зараз поповзе. – Тут вона вказала на шинелю, що висіла на гвіздку. Нюра піднесла лампу і відсахнулась: шинеля була вкрита суцільним шаром білих ворушких вошей, наче зіткана була з них. Нюра в житті такого не бачила. Зажмурившись, вона схопила шинелю двома пальцями, винесла, кинула на сніг біля ґанку. Повернулася, знайшла у скрині пару білизни, що зосталася од Чонкіна, дала батькові. Те, що він скинув із себе, також спершу винесла на мороз, а потім до трьох ночі кип’ятила у великому казані. Заснувши усього на крихту, ще затемна розпалила лазню, нажарила її так, що колоди стали потріскувати, виділяти смолу і запахли літом і лісом. А поки топила, настав новий день, знову тихий, сонячний і морозний. Пішла за батьком, притягла його, він ледве пересував ноги.

У лазні стояли дві діжки – одна з гарячою водою, друга з холодною – і поруч розбухле і чорне від років дерев’яне цеберко. Нюра наплескала в цеберко ковшом води, розмішала рукою, повернулась до батька:

– Роздягайтесь, папаня!

Батько роздягся до вонючого, немов онучі, спіднього, подумав, стягнув сорочку і стояв, переминаючись босими ногами.

– У кальсонах, чи що, будете митися? – запитала Нюра. – Скидайте.

– Та ти що, Нюра, невдобно ж!

– Ви що, папаня, чудите, – розсердилась вона. – Ану скидайте!

Мочалкою терла його обережно, боячись протерти наскрізь.

Декілька днів жив він у Нюри, не здатний ні до якого спілкування, лише їв, пив, ходив у нужник і спав. Спав із відкритими очима. Нюра підходила, дивилась, вслухалася, чи дихає. А коли зачав оживати, то сни його стали чим далі, тим неспокійніші. Він уві сні скреготав зубами, стогнав, кричав, зривався, безумно озирався і довго не міг зрозуміти, де він і що з ним. Однак поступово він поправлявся і нарешті набрався достатніх сил для розповіді про те, що з ним трапилося.

Пам’ятаєш, Нюра, пішов я у місто. Одружився на розведеній. Любою звали. Працювала секретаршею в нашого начальника, у Лужина Романа Гавриловича. Через неї мав я у нього різні поблажки. Жили добре до самої війни. Дитинку зробили, дочку. Люба по-міському Вікою її назвала. Гарна дівчинка вийшла, смішлива. А тут війна, і частину лічного состава перевели в дєйствуючу армію. А мене зоставили по старості літ, і знову-таки через Любине прохання до Романа Гавриловича. І перевели наглядачем у слідчу тюрму. Робота хороша, тиха, харчування підходяще. Нічого, живу. Раптом викликає мене до себе ну сам начальник, сам Роман Гаврилович Лужин. Приходжу до нього, він з-за столу прямо виходить, ручку подає, по імені-батюшці зове: «Здраствуйте, Олексій Іванович, сідайте, Олексій Іванович, чи не бажаєте чайку, Олексій Іванович, чи коньячку, Олексій Іванович?» І до маленького столика підводить, і на шкіряний диван садовить, і коньячку скляночку, не велику, канєшно, а маленьку, так, чуть більшу за чарку, мені подає. А потім туди-сюди: як живете, як матеріально, якщо нужда, допоможемо, але і нам також дуже чудовіщно треба допомогти. Я, звісно, чому б і ні? Завсігди, кажу, Роман Гаврилович, кажу, готов. До умственного діла не приспособлений, а по фізичній часті, якщо чого принести, віднести, дров наколоти, груби напалити – це з усім тяготєнієм і охотою. Та ні, каже, не те. Принести, віднести, на це ума багато не треба, а єсть таке діло, в якому нужен крепкий характєр, сильна воля і тверда рука. Зараз, каже, йде сутичка не на життя, а на смерть, і ворогів треба знищувати безпощадно, і шо, каже, Олексій Іванович, ти про це думаєш, шо? Я, дурень, спочатку думав, шо, як обично, а шо, кажу, мені, Роман Гаврилович, думать нічого, я думав, шо года мої вийшли, але якщо єсть така необходімость, то я, як усі гражданє, чого-чого, а голову свою за родіну-отєчєство завсіди положить готовий. Тим паче, в голові моїй цінності особенної нема, ніяких там умних мислів у ній не рождається, ні для чого не пригодна, окромя ношенія шапки чи пілотки п’ятдесят четвертий розмір.

Роман