Іспанський варіант - Юліан Семенов
— Чи можу я просити містера Борцова про особисту бесіду? — підводячись, спитав Пальма.
— Просити можна кого завгодно і про що завгодно, — посміхнувся Борцов. — О дванадцятій годині ночі я буду в себе в номері, милості прошу. Є ще запитання, панове?
Бургос, 1938, 6 серпня, 9 год. 49 хв.
Штірліц про всяк випадок перевірився: звернув у вузенький провулок і почекав, чи не покажеться ззаду хвіст. Взагалі він був певен, що чистий, але ж зараз він їхав на квартиру, куди раз на місяць приходив резидент радянської розвідки, відомий Яну Пальмі як Вольф; у Лондоні — як Бейзіл, а Ісаєву — як Василь Ромадін. Штірліц був дуже обачний: хвоста міг притягти за собою Вольф, а це — провал для обох.
Сьогодні на світанку, коли Хаген розшукав його і сповістив, що знайшли тіло Лерста і що надійшла вказівка брати Пальму як людину, яку підозрюють у вбивстві, Штірліц устиг подзвонити по відомому йому телефону й сказати, що «вчора він умовився зустрічатися з дівчиною в кабаре «Лас Брохас», але, на жаль, справи перешкодять йому скористатися замовленим для них номером». Це був пароль, що означав для Вольфа, який сидів у горах у партизанів, сигнал тривоги й виклик у Бургос, на Кальє де ла Енсенада. Тут було зручно, бо старий будинок мав два виходи — і на гомінку вулицю, де можна загубитися в натовпі, і в тихий провулок з трьома прохідними дворами.
Штірліц прийшов на зустріч за дві хвилини до призначеної години. Двері йому відчинила Клаудіа. Італійка, вона держала цю квартиру вже півроку, не сумніваючись, що працює на розвідку Гейдріха. Штірліц кілька разів приймав тут своїх іспанських «гостей» і двічі дипломата з італійського посольства. Штірліц написав у свій час рапорт у Берлін, що працює з Клаудією, — кілька разів він возив її на кориду, брав у гори, коли їздив ловити рибу. Жінка закохалася в нього, хоча була заручена з офіцером, який воював на фронті.
— Добрий день, моя чарівнице, — сказав Штірліц, погладивши жінку по щоці, — йдіть до себе і не вистромлюйте носа: я жду гостя.
Він постояв у похмурому передпокої, що дихнув темрявою, поки Клиудіа йшла в дальню кімнату, підсунув до дверей стільця, щоб чути, коли раптом відчиняться двері, і сів на невеличку софу біля вішалки, зробленої з оленячих рогів.
Праворуч була «жила» кімната Штірліца, а ліворуч — ательє: тут в Іспанії він почав малювати. Це була єдина можливість відпочити: барви Іспанії такі, що самі по собі просяться на полотно. Штірліц малював олією та гуашшю. Коли він стояв біля мольберта, то розслаблювався і відчував колір, форму і сонце, тільки сонце: така вже Іспанія — тут у всьому відчувається незвичайне, жовте, синє, попелясто-сіре, розжарено-червоне, голубувате, біле сонце…
«Василь прийде через півтори хвилини, — стомлено подумав Штірліц, заплющивши очі. — Не Василь, Вольф. Який у дідька Василь?! Я не маю права навіть у думках називати його Василем… Ну й що ми зробимо — навіть удвох — за той час, який нам відпущено?» Не можна, щоб Доріана відвезли в Берлін. Біс його знає, чого так болить шлунок? Ці дияволи в кабаках тут легко продаються, можуть сипонути якоїсь гидоти проклятущому німецькому дипломатові, що ніяк не погоджується підвербуватися ні до греків, ні до мексіканців… Наймогутніші розвідки світу! Сверблячка в простаті, а не розвідки, а як же метушаться… Хто, цікаво, через них працює? Мої шефи з СД чи Лондон? А може, Париж? Чи?.. Угроблять залюбки від надмірного ентузіазму…»
Штірліц розплющив одне око й глянув на годинник. Минуло півтори хвилини. У двері постукали. Штірліц підвівся й неголосно мовив:
— Заходьте. Не замкнено.
Він це сказав по-італійськи: про те, що довкола нього крутилися «римляни», він написав у свій час офіційний рапорт Лерсту і дістав його санкцію провадити далі зустрічі. Про всяк випадок, поки вони з Вольфом не зайшли до кімнати й не ввімкнули музику, тут, біля сходів, треба бути обережними.
Вольф був у великих окулярах і в береті, що гладенько обтягував його чуприну; тому голова й здавалася лисою, він навмисне підбривав скроні дуже високо, щоб зберегти цю ілюзію, коли приходив із загону, де була рація, в Бургос.
Вони мовчки потисли один одному руки і пішли до кімнати, вікна в якій були прикриті товстими дерев'яними віконницям» — тому тут навіть удень відчувалася прохолода.
Вольф вислухав Штірліца, не мовивши й слова, і зразу прикро спохмурнів.
— Це страшно, — мовив він. — Я вже не кажу про те, що в Берліні бідолашному Доріану буде кінець…
— Емоційну оцінку я дав би конкретнішу, — хмикнув Штірліц. — Нас із тобою жде аналогічний кінець. Які пропозиції?
— Ніяких.
— Смішно виходити на зв'язок із центром лише для того, щоб повідомити їм цю новину. Треба давати свої пропозиції.
— Викрасти Доріана можна?
Штірліц заперечливо похитав головою.
— Навіть якщо ми підемо на риск і зробимо напад на твою контору?
— Коли Хаген відчує, що ваша бере верх, він пристрелить Доріана. Кави хочеш?
— Ні. Хочу води.
— По-моєму, в Клаудії немає холодної води. У неї завжди є холодне тінто.
— Почастуй холодним тінто.
— Зараз піду на кухню.
Штірліц зменшив гучність у старовинному грамофоні, але Вольф спинив його:
— Хай грає, мені подобається це танго.
Штірліц за хвилину повернувся з холодним глиняним глечиком і двома склянками.
— Поглянь, — озвався Штірліц, — ця висока гранчаста склянка схожа на…
— Еге ж… Тільки в нас із таких п'ють горілку…
— Чуєш, а в Барселоні є німецький «юнкерс»?
Вольф повільно пив червоне вино. Пив він його невеличкими ковтками і дивився на Штірліца, і той помітив, як у куточках чітко окресленого рота його товариша з'явилась усмішка. Вольф поставив склянку на стіл, вийняв з кишені носовичок, витер грані так, щоб не лишилося слідів його пальців, закурив і сказав:
— Ну й хитрющий ти чолов'яга.
— Як же ти оцінюєш цю мою рису?
— Я оцінюю її найпозитивніше, хоч ні в Барселоні, ні в Мадріді «юнкерсів» у республіканців поки що немає…
Прага, 1934
Борцов запитав:
— Ви перевірились?
— Що, що? — не зрозумів Пальма.
— Ніхто за вами не йшов?
— Так я ж спитав на прес-конференції, чи можу я зустрітися «вами, і всі чули вашу відповідь.
Борцов
