Пристрасть спотворює все - Юлія Міхаліна

– Про що задумалась, красуне?

Тихий голос за спиною змусив Маргариту мимоволі здригнутися чи то від несподіванки, чи то трепетного хвилювання, яке промайнуло по хребту від пекучого подиху.

– Вирішив справи? – з острахом поворухнутися, з удаваною байдужістю поцікавилася Одинцова, тільки б Чернишевський не вирішив, що її хоч трохи хвилювала його нетривала відсутність, викликана терміновим візитом управителя виноградниками.

– Вирішив. Нічого важливого, приймав звіт про роботу, – нахилившись до вуха, гаряче уточнив: – Ти вже скучила?

– Ще чого, – обурилася, – Не бачила тебе дві години та ще б стільки не бачила.

– Даремно так, Ритко, – фиркнув Олег, – я ж тепер від тебе не відстану.

– Звучить як погроза, – поморщившись, хмикнула дівчина.

– Попередження, – випрямившись на повний зріст, – щоб заздалегідь готувалася.

– Візьму до уваги, – розпливлася в грайливій усмішці Одинцова.

– Так про що задумалась? – продовжуючи стояти за спиною, наполягав чоловік, – Ти так і не відповіла.

– Про життя, – неохоче зізналася Рита, побоюючись обернутися і глянути йому в очі.

– Що надумала? – обігнувши лавку, Чернишевський присів поруч.

– Знаєш, я намагаюся зрозуміти, – обертаючи лице до чоловіка, – як тобі повірити? Що буде через кілька днів? Я повернуся до Кирила. А далі? Продовжувати жити, як ні в чому не бувало, ніби й не зустрічалися знову? Сумніваюся, що вдасться. Але і ходити один до одного в гості по старій пам'яті теж навряд чи вийде.

– Чому ні? – зареготав Олег.

– Смішно, – всупереч сказаному, дівчині було не до сміху. – Ти ще не зрозумів, що Кирило за людина? Грати з ним не кращий варіант.

Маргариту дратувала очевидна байдужість до ситуації, що йшла з боку Чернишевського. Складалося враження про його абсолютно наплювацьке ставлення до наслідків.

Насупившись, чоловік потягнувся рукою до обличчя Одинцової, обережно витягнув з рота гілочку, прикусив її сам і авторитетно заявив:

– Ритуле, якщо я прошу довіритися, напевно, неспроста. Значить, маю уявлення, як бути далі. Трішки терпіння, і спільними зусиллями у нас все вийде.

– Спільними зусиллями вийде кинути Кирила? – відсахнувшись, дівчина поглянула на лебедів, що підлетіли до води, – Круто. Довго думав? – знову обертаючись на Олега.

– Років шість приблизно, – пожувавши гілочку, Чернишевський безпристрасно знизав плечима.

Якби не серйозний вираз обличчя і суворий примруж очей, що дивилися проти сонця, Рита розсміялася. Подумати тільки! Божевілля якесь! Шість років – це не жарти. Шість років – рівно стільки, скільки Одинцова жила у Кирила. Невже Олег весь цей час мріяв про одне? Тоді чому вичікував так довго? Навряд чи дасть відповідь. Але чому б не спробувати.

– Тобто тебе більше влаштовувало, коли я жила в борделі? – поцікавилася з викликом.

– Мене влаштовувало, коли ти була маленькою наївною Риткою, яку доводилося захищати від оточення, в тому числі рідної матері, – виплюнувши гілку, Олег нетерпляче побарабанив пальцями по коліну, – Шкода, той час давно в минулому.

– Шкода, що наді мною більше не знущається матір? – дівчина скривилася від неприємних спогадів з дитинства.

– Шкода, це не єдине, що тобі довелося пережити з моєї вини, адже я не мав можливості бути поруч, – виправився Чернишевський.

– Все це красиві слова, – піднявшись з лавки, огризнулася Одинцова, – Коли шість років тому мені була необхідна допомога, звільнившись з в'язниці, ти в першу чергу побіг влаштовувати своє матеріальне становище. На відміну від Кирила, який опинився поруч. Жалощі тепер виглядають безпідставно та абсурдно. Не знаходиш?

– Рито, по-перше, не в становищі справа, – підскочивши слідом, прошипів чоловік, гнівно стискаючи долоні в кулаки, – Увійти в те коло не так просто, як здається. А по-друге...

– А по-друге, пане Чернишевський, – не дозволяючи закінчити, – я не маю наміру з тобою обговорювати нездійснене. Не зміг допомогти – окей, нехай так. Але зрозумій, пізно таврувати Рощина за те, що він виявився трішки сильнішим.

Олег примружився. На вилицях заходили жовна, показуючи, що починає злитися. Ступив до Маргарити, яка, заплющивши очі, мимоволі підібгалася. Даремно це сказала. Не вистачало ще розлютити Чернишевського. Мати певне уявлення про цю людину – одне, а знати напевно що, як і раніше, не зачепить і спустить на гальма всі слова Рити – зовсім інше. Та замість очікуваної бурі, що могла вибухнути над головою, Одинцова почула неподалік неголосне, але від цього не менш вагоме зауваження:

– Я не збирався таврувати. Це зробили задовго до мене.

– Не хочу сперечатися з тобою, – широко розкривши очі, дівчина поглянула на Олега, що знаходився не дозволено близько, – все одно кожен залишиться при своїй думці.

Господи, чому він дивиться такими очима? Чому замість очікуваної люті, на обличчі так чітко проглядається ніжність і щось ще, назви чого Маргарита поки не придумала? Не звикла до подібного. Краще роздратування, котре завжди відчувається в найменшому помаху вій Кирила, коли той чимось незадоволений.