Артар. Вигнанка Полярної пустки - Вікторія Ковзун

– Пресвяті небеса! – бібліотекарка мало не зомліла. – Але ж я… Я вже! Ось я зараз – і все! – вона кинулась бігати по залах та проробляти маніпуляції із записувачами.

Я здивовано спостерігала за тим, що діється. Мене пробирав скепсис.

«Які дурниці, – думала я. – Який чорний маг шукатиме книги по чорній магії у бібліотеці при академії? І звідки такі книги тут візьмуться? Оці всі звільнення, звинувачення у сприянні… Якась маячня».

Але бібліотекарка була така налякана, що навіть про мене забула. Коли вона закінчила з пошуковиками, то кинулась гасити магічні світильники, залу поглинула темрява.

– А ще ж там… А ще зачинити… А де ж я покинула ключі?! – бідкалась вона.

– Не треба, – перепинила її секретарка. – Я зроблю все замість вас. Біжіть до ректора.

– Ох, дякую пані!

– Скажіть лише, де залишити ключі.

– Над одвірком, якщо ваша ласка!

– Гаразд, біжіть. Я все зроблю.

– О, дякую, дякую! – вигукнула бібліотекарка та вилетіла з бібліотеки.

Я нахмурилась. Абсурдність ситуації вразила мене. Навіщо такий поспіх, такі застороги? Ця жінка зіграла їй на емоціях, ще й виставила себе її рятівницею лише для того, щоб випровадити її геть. Але заразом… із самою цією секретаркою було щось не так. Я б не могла з точністю пригадати її голос, та мені здалось, що він не такий. Та й манера розмови не така.

Коли бібліотекарка вилетіла геть, жінка ще трохи зачекала. Потім вимкнула залишені світильники й рушила до зали, у якій перебувала я. Перестук закаблук припинився. Уже зовсім нечутно жінка пройшла до дальнього ряду. Засяяло слабке світло: вона присвічувала Книгою та обмацувала стіни й полиці. Я була щонайменше здивована таким перебігом подій.

– Прокляття! – вилаялась жінка, коли випадково зіштовхнула якусь книгу.

Вона обернулась, щоб підійняти її, і світло торкнулось юного дівочого обличчя. Це було обличчя Сари Бульки.