Пригоди Шерлока Холмса. Том I - Артур Конан Дойль
— Ви прийшли саме вчасно, мій любий Ватсоне, — привітно сказав він.
— Я боявся, що заважатиму вам, адже ви зайняті.
— Так, зайнятий. Дуже.
— То я зачекаю в іншій кімнаті?
— Ні, ні... Цей джентльмен, містере Вільсоне, був моїм товаришем і помічником у багатьох найуспішніших справах, тож я не маю сумніву, що і в вашій справі він стане мені в пригоді.
Огрядний чоловік підвівся на стільці й кивнув, глипнувши на мене своїми масними очицями.
— Сідайте-но на канапу, — мовив Холмс, опустившись у крісло й склавши докупи кінчики своїх пальців, як це він робив у хвилини задуми.
— Я знаю, мій любий Ватсоне, що ви, як і я, полюбляєте все незвичайне, що порушує одноманіття нашого буденного життя. Інакше б ви не занотовували з таким завзяттям моїх маленьких пригод, хоча, правду кажучи, деякі з ваших нотаток надто вже прикрашають їх.
— Але ж ваші пригоди завжди здавалися мені надзвичайно цікавими, — заперечив я.
— Ви пам’ятаєте, як я нещодавно, перед тим, як міс Мері Сазерленд прийшла до нас зі своєю простенькою загадкою, зауважив, що тих дивовижних випадків та збігів, які трапляються в щоденному житті, ніколи не в змозі уявити собі навіть найсміливіша фантазія.
— Я тоді дозволив собі засумніватися в цьому.
— Так, докторе, але все-таки вам доведеться пристати на мою думку, бо я висиплю на вас таку купу фактів, що ви змушені будете зі мною погодитися. Ось хоча б історія, що її розповів мені цього ранку містер Джейбз Вільсон; такої чудернацької розповіді я ще ніколи не чув. Пам’ятаєте, як я зазначив, що найдивовижнішими та найзагадковішими частіше є дрібні, аніж великі злочини, а бува, навіть такі, що й не скажеш, чи то справді злочин. Щодо цього випадку, то зараз я ще не можу сказати, чи є тут щось злочинне, чи ні, однак сам перебіг подій справді найцікавіший з усього, що мені коли-небудь доводилося чути. Тож зробіть велику ласку, містере Вільсоне, повторіть свою розповідь. Прошу вас не лише заради того, щоб мій друг, доктор Ватсон, вислухав її початок, а й задля того, щоб самому якомога краще розгледіти в ній кожну подробицю. Звичайно я, коли тільки-но чую розповідь про якусь пригоду, одразу пригадую тисячі подібних випадків, що сховані в моїй пам’яті. Але цього разу мушу зізнатися, що нічого подібного ще не чув.
Гладкий клієнт дещо гордовито випнув груди й вийняв з кишені свого пальта брудну, пожмакану газету. Поки він, розгорнувши її на колінах і схиливши голову, переглядав сторінку оголошень, я уважно роздивлявся на нього, щоб, наслідуючи свого друга, визначити з одежі й зовнішності, хто він такий.
На жаль, це майже нічого мені не дало. Одразу було помітно, що наш відвідувач — звичайнісінький англійський крамар, пихатий, недоумкуватий і млявий. Сірі картаті штани звисали на ньому мішком, не такий уже й охайний чорний сурдут був розстебнутий, а на темній жилетці виднів важкий мідяний, із позолотою ланцюг, прикрашений чотирикутним, просвердленим наскрізь шматочком якогось металу. Зношений циліндр і вицвіле буре пальто з пом’ятим оксамитовим коміром лежали біля нього на стільці. Одне слово, скільки я не приглядався, я не міг побачити в цьому чоловікові нічого прикметного, крім полум’яно-рудого волосся та ще вкрай прикрого, стурбованого виразу його обличчя.
Пильне око Шерлока Холмса помітило моє заняття: він кивнув головою і всміхнувся, побачивши мій зацікавлений погляд.
— Звичайно, кожному зрозуміло, що деякий час він працював фізично, що він нюхає табак, що він масон, бував у Китаї й що останнім часом йому доводилося багато писати; більш нічого відгадати я не зміг.
Містер Джейбз Вільсон підскочив у кріслі й, не відводячи пальця від газети, втупив очі у мого друга.
— Боже милий, як ви про це довідалися, містере Холмсе? — спитав він. — Звідки ви знаєте, що я брався до фізичної праці? Це свята правда, я починав теслею на корабельні.
— Це видно з ваших рук, мій любий сер. Ваша права рука більша від лівої. Правою рукою ви працювали, тож м’язи на ній більші.
— А нюхання табаку, а масонство?
— Нічого дивного нема, бо ви, всупереч суворим правилам вашої спілки, носите шпильку з зображенням кружальця й дуги[46].
— Так, так, я й забув про неї. А писання?
— Хіба може свідчити про щось інше ваш лискучий правий рукав і протерте біля ліктя сукно на лівому?
— Гаразд, а Китай?
— Оту рибку на вашому правому зап’ястку могли витатуювати тільки в Китаї. Я трохи вивчав татуювання й навіть дещо писав із цього приводу. Звичай фарбувати риб’ячу луску в ніжно-рожевий колір є лише в Китаї. До того ж я побачив китайську монету на вашому годинниковому ланцюжку, й мені все відразу стало зрозуміло.
Містер Джейбз Вільсон гучно розсміявся.
— От воно що! — сказав він. — Але я був подумав, що то бозна-яка премудрість, аж тепер бачу, як це просто!
— Мені здається, Ватсоне, — мовив Холмс, — що я припустився помилки, пояснивши все це вам. Як ви знаєте, «все невідоме здається величним», і моя скромна слава розвіється як дим, коли я буду таким відвертим... Чи знайшли ви оголошення, містере Вільсоне?
— Так, знайшов, — відповів той, тримаючи товстий червоний палець посередині сторінки. — Ось воно. З нього все це й почалося. Якщо бажаєте, прочитайте самі, сер.
Я взяв у нього газету й прочитав:
«Спілка рудих.
На виконання заповіту покійного Ієзекії Гопкінса з Лебанона, Пенсильванія, США, відкрито нову вакансію для члена Спілки, з платнею чотири фунти на тиждень за суто номінальну службу. Кожен рудоголовий чоловік, при здоровому глузді й добрій пам’яті, від двадцяти одного року, може виявитися для неї придатним. Звертатися особисто до Дункана Росса щопонеділка, об одинадцятій годині, у контору Спілки, Фліт-стрит, Попс-Корт, 7».
— Що це, в біса, може означати?! — скрикнув я, двічі прочитавши незвичайне оголошення.
Холмс тихо засміявся й зіщулився в кріслі, що було в нього явною ознакою найвищого задоволення.
— Не таке вже й буденне оголошення, еге ж? — мовив він. — Тож, містере Вільсоне, розкажіть-но з самого початку все про себе,
