Мої сімейні обставини - Анна Лерой

Пальці Ради боляче впиваються в мою руку. Я намагаюся зрозуміти, наскільки важко їй далося це рішення — піти проти Аміра. Але нічого в цей момент не можу зробити. Я хочу виконати свою мрію, хочу назад свою свободу, хочу, щоб моя значимість не обмежувалась тим, що мене колись видали заміж.

Так, бути аристократкою в наш час — пропаща справа, а Заступницею — і того гірше. Але є хороші люди, яким я потрібна, і є справи, які для мене важливі. Я — все ще я, і це життя — моє власне, які б обставини на нього не вплинули.

— Так, відьми розкриють ворота в школу так широко, як тільки можливо, — тонким тремтячим голосом підтримує нас Карісса. Її і зовсім не видно. Рада змусила дівчину сховатися за моєю спиною. Не потрібно їй уваги Аміра, зовсім не потрібно.

— Ти збираєшся відновити ці землі? — заходить з іншого боку брат.

— Звичайно, це ж мій обов'язок як Заступниці, — мій голос звучить дзвінко і голосно, напевне, через те, що в залі стає набагато тихіше, і ніхто більше не дозволяє собі сміятися. Невже це знак, що у мене виходить, і Амір здається?

— Ну що ж, похвальне прагнення, — і хоча голос Аміра все ще спокійний, я бачу, як стискаються його кулаки, як б'ється від роздратування тонка вена на скроні. Він розлючений, і питання — це всього лише спосіб відтягнути остаточне оголошення передачі права власності мені. Я виграла. Але він все ще намагається мене збентежити, змусити розгубитися. — І за чий рахунок?

— О, брате мій, хіба може бути інша відповідь? — це питання дуже забавне. Я ледве стримуюсь, щоб не розсміятися. Не віриться, але я виграла. Мене поступово покидає напруга, а полегшення так розпирає зсередини, що я не стримуюсь: наче лялька кліпаю очима у відповідь на питання і розтягую губи у ввічливій, але порожній усмішці. — За фінанси чоловіка, звичайно! Так склалися обставини, чому б не скористатися? Запевняю тебе, підняти на ноги той шматок порожньої землі і старі руїни мені не важко. Яке щастя, скажи?..

****

Уже вдруге за неповний тиждень я відвідую Пшенички. Тільки тепер я не одна, а в числі невеликої компанії. В загальному вагоні поїзда нас цураються інші пасажири. Ясна річ: дивно бачити, як відьми їдуть в поїзді. Але у нас на чотирьох настільки багато речей, що простіше всього довезти їх вантажним вагоном. А після... Від Пшеничок до Пташиного дзьоба шлях недалекий, щось придумати можна.

Карісса спить, Рада читає, а я спостерігаю за Левісом. Він ніби звільнився від напруги минулих днів: насвистує веселу мелодію і із задоволенням дивиться на місцевість за вікном. Олівець в його пальцях пурхає по сірому паперу: раз у раз рисочки і лінії перетворюються на дерева, птахів і людей. У його блокноті з початку подорожі зібралося вже чимало нарисів, і, здається, Левіс всерйоз вирішив повернутися до малювання.

Разом з нами з поїзда сходять ще півдюжини чоловік. Вони досить швидко розходяться у своїх справах, а ми завмираємо, завалені речами, на полустанку. Полуденне сонце змушує мене пов'язати на голову першу-ліпшу одежу. Це виявляється сорочка Левіса. Але зараз мене найменше хвилює, як я виглядаю.

Поки я вкриваюся від сонця, відьми спритно піднімаються в повітря і оглядають околиці. І досить скоро нам щастить: Карісса повертається до полустанку на транспорті —довгому скрипучому возі.

— Ви повернулися, Заступнице, — каже мені візник, зупинивши поруч з нами двох худих коней.

Я з подивом впізнаю того самого чоловіка, який підвіз мене до центру Пшеничок всього-то кілька днів тому. Предки, невже пройшло так мало часу, але сталося так багато подій?

Перед моїми очима досі маячить напружене побіліле обличчя Аміра. Йому було важко віддати мені те, що я зажадала. Втім, не минуло й ночі, як він, швидше за все, зрозумів, що відновлення школи відьом дуже вигідно для Флейма. Хоча б тому, що відьомські вежі в Феніксі спорожніли, а відьми з охорони чомусь звільнилися. Але мені було вже все одно: я отримала те, що хотіла.

Розмірений повільний хід воза заколисує. Я укладаюсь головою під бік Левіса, який продовжує малювати, і дивлюся у високе синє небо, прикривши очі долонею. Вперше після звістки про смерть Аміра мені спокійно і легко: момент розслаблення перед великою роботою.

— Я бачу його! Я бачу Пташиний дзьоб! — схвильовано кричить Карісса звідкись зверху.

— Можеш почекати нас біля воріт, — сонно відповідає їй Рада. Її теж приспала спека і розмірене погойдування.

Карісса ще пару митей крутиться в повітрі, а потім різко відлітає вперед. Мені трохи шкода, що ця відьмочка вперше побачить Пташиний дзьоб, коли він в такому огидному стані. Але в наших силах зробити з руїн щось досконале, краще.

Віз зупиняється, коли до воріт залишається всього нічого, може, пара-трійка хвилин поїздки. Але пройти пішки тут простіше, ніж проїхати. Дорога настільки жахлива, що сюди не пробитися і такому простому транспорту, а про авто і казати нічого.

— Тут завжди було стільки трави? — морщиться Левіс: він тільки що подряпав ногу якоюсь особливо колючою квіткою. — І Пташиний дзьоб якийсь маленький... Пам'ятається, що будівля була більше.

— Все, як завжди. Звичайна будівля, що потребує ремонту, — бурчить Рада.

— Щонайменше капітального!..

Я посміхаюся, слухаючи їх перепалку, і оглядаюсь так, ніби бачу Пташиний дзьоб вперше. Тепер, коли я офіційно володію ним, будівлі і територія для мене не просто виглядають покинутими. І це не просто пам'ятне для мене місце або притулок для відьом, які колись навчалися тут.