Чорний дім - Стівен Кінг

Цвіркуни цюркочуть голосно, але не настільки гучно, як мухи всередині зруйнованого ресторану. Там багато мух, закономірний зліт у процесі. І…

— Ти відчуваєш цей запах? — запитує його Дейл.

Джек киває. Звичайно, що відчуває. Він сьогодні вже чув його, але зараз він іще гірший. Адже тут більша частина Ірми поширює сморід. Набагато більша від тої, що змогла вміститися в коробку з-під взуття.

Том Лунд витягує носовичок і витирає широке хворобливе обличчя. Надворі жарко, але ж не настільки, щоб піт стікав з лиця і брів. Він зблід.

— Офіцере Лунд, — каже Джек.

— Га! — Том підстрибує і злякано дивиться на Джека.

— Вам, мабуть, треба виблювати. Якщо відчуваєте таку необхідність, то краще відійдіть туди.

Джек показує на зарослу дорогу, якою ще довше ніхто не їздив, ніж головною. Вона звивається, здається, у напрямку «Ґольца».

— Усе добре, — каже Том.

— Я знаю. Але якщо вам треба виблювати, то, будь ласка, не на те, що може виявитися доказом.

— Я хочу, щоб ти почав натягувати жовту стрічку навколо всього будинку, — наказує Дейл своєму поліцейському. — Джеку? Можна тебе на кілька слів?

Дейл кладе руку Джекові на плече й веде його до пікапа. Хоча голова Джека добряче заповнена різними думками, він таки зауважує, наскільки сильна ця рука. Вона не тремтить. Ще не тремтить принаймні.

— Що таке? — нетерпляче запитує Джек, коли вони зупиняються біля пасажирського вікна пікапа. — Ми ж хотіли оглянути тут усе, перш ніж увесь світ сюди підтягнеться, чи не так? Такою ж була ідея, чи я…

— Ти маєш дістати ступню, Джеку, — каже Дейл, а тоді: — Привіт, дядечку Генрі, маєш гарний вигляд.

— Дякую, — каже Генрі.

— Про що ти говориш? — запитує Джек. — Ступня — це речовий доказ.

Дейл киває.

— Проте, я думаю, буде краще, якщо цей доказ знайдуть тут. Ну хіба що тобі хочеться провести двадцять чотири години, відповідаючи на запитання в Медісоні.

Джек роззявляє рота, аби сказати Дейлу, що не слід гаяти дорогоцінні хвилини на дурнуватий ідіотизм, але одразу ж затуляє його. Він раптом розуміє, як його причетність до цією ступні може видаватися з боку таких, як розумники вищої ліги, детективи Браун і Блек. Можливо, навіть і розумника вищої ліги, такого як Джон Реддінґ із ФБР. Блискучий коп подає у відставку, будучи ще зовсім молодим, і переїжджає у неймовірну глушину міста Френч Лендінґ у Вісконсині. Він доволі багатий, джерело доходів, м’яко кажучи, невизначене. І, подумати тільки, в той же час з’являється серійний убивця в тому ж районі.

Можливо, блискучий коп утратив здоровий глузд. Можливо, він, як ті пожежники, яким подобається гасити вогонь, тож вони самі беруть участь у підпалах. Безперечно, Дейлів Кольоровий Загін зацікавиться, чому б це Рибакові присилати частину тіла жертви копу, який рано подав у відставку, такому як Джек. І кепка, — думає Джек. — Не забути про кепку.

Він раптом усвідомлює, що відчув Дейл, коли той сказав, що треба відгородити таксофон біля «7-11». Точно.

— Чувак, — каже він. — Твоя правда. — Він дивиться на Тома Лунда, який старанно розмотує жовту поліційну огороджувальну стрічку, тоді як метелики витанцьовують у нього за плечима, а мухи ведуть далі своє сп’яніле дзижчання під покровом «Смачно в Еда».

— А як він?

— Том триматиме язик за зубами, — каже Дейл, і Джек вирішує йому повірити.

Він мовчатиме, це ж не Угорець.

— Я в тебе в боргу, — каже Джек.

— Так, — погоджується Генрі з пасажирського сидіння. — Навіть сліпому очевидно, що ти його боржник.

— Тримай язик за зубами, дядечку Генрі, — каже Дейл.

— Так, mon capitaine.

— А як щодо кепки? — запитує Джек.

— Якщо ми знайдемо ще якусь річ Тая Маршалла… — Дейл робить паузу і ковтає. — Чи Тая самого, ми залишимо її теж. Якщо ні, то нехай вона ще побуде в тебе деякий час.

— Думаю, ти мене просто врятував від серйозних страждань, — каже Джек і обводить Дейла ззаду пікапа. За кабіною він відчиняє ящик із нержавіючої сталі, який не замикав, їдучи сюди, і дістає з нього один із мішків для сміття. Чується плескіт води і стукіт кубиків льоду один об один. — Наступного разу, коли тобі раптом спаде на думку, що ти тупий, нагадай собі про цей випадок.

Дейл ігнорує цей комплімент.

— ОБоже, — каже він одним словом. Він дивиться на щойно витягнений з торбинки для сміття мішечок. Намистинки води вчепилися в його прозорі стінки.

— Цей запах! — каже Генрі з беззаперечним стражданням у голосі. — О, бідна дитина!

— Ти чуєш запах навіть через пластик? — запитує Джек.

— Так, звичайно. Він також розповсюджується звідти. — Генрі показує на зруйнований ресторан, а тоді витягує сигарети. — Якби я знав, я б прихопив «EL Producto» і «Вікс».

До того ж немає необхідності йти з мішечком, із жахливим артефактом, повз Тома Лунда, оскільки на даний момент той зник за руїнами з котушкою жовтої стрічки.

— Давай прямуй усередину. — Дейл тихо дає настанови Джеку. — Роздивись там і потурбуйся про те, що в цьому мішечку, якщо ти знайдеш… ти зрозумів… її. Я хочу поговорити з Томом.

Джек ступає крізь перекошений проріз від дверей, яких уже давно немає, і поринає в скупчення смороду. Він чує, як Дейл дає доручення Тому, щоб той відрядив Пем Стівенс і Денні Чеду, тільки-но вони прибудуть, назад, до початку під’їзної дороги, щоб стояли там як паспортний контроль.

«Смачно в Еда» буде, мабуть, краще освітлений десь після полудня, але зараз тут темно, лише де-не-де промені сонця перетинаються, потрапляючи сюди крізь щілини. У них ліниво кружляють галактики пилу. Джек ступає обережно, було б добре взяти із собою ліхтарик, але він не хоче повертатися до патрульної машини, допоки не подбає про ступню. (Він називає це «переміщенням».) Тут скрізь людські сліди серед пилу, сміття і кучугур старого сірого пір’я. Сліди за розміром схожі на чоловічі. А навколо них хаотичні відбитки собачих лап. Ліворуч від себе Джек помічає акуратну купку лайна. Він обходить іржаві залишки переверненого газового гриля і, йдучи вздовж слідів, обходить брудну стійку. Надворі під’їхала друга поліційна патрульна машина Френч Лендінґа. Тут, у цьому темному світі,