Картковий будинок - Майкл Доббс

Він — очевидний вибір для тих, хто воліє сидіти на двох стільцях. Але це, зрештою, може зруйнувати його кампанію. Оскільки потреба в чіткому рішенні наростає, Уркгарт як кандидат може постраждати найбільше.

Тож вибір очевидний. Ті, хто бажає продемонструвати свою громадянську свідомість, підтримають Семюела. Ті, хто жадає політики крові та грому, підтримають Вултона.

Ті, хто не може визначитися, вбачають явний вибір в Уркгарті. Та хай як вони вирішать, вони невідворотно заслужать на те, що отримають.

Вултон гигикнув, прикінчивши останній тост, аж тут прийшла його дружина з повними руками ранкової кореспонденції, щоб приєднатися до нього.

— Що там пишуть? — спитала вона, кивнувши на газети.

— Що я — Меті Тетчер без цицьок,— сказав він.— В теплі і в, бляха, добрі.

Вона підлила чаю йому в чашку і, зітхнувши, сіла розбирати стос пошти. Вона довела цей процес до рівня мистецтва, її електронний редактор був ретельно запрограмований на серію стандартних відповідей, які одним помахом рук по клавіатурі робили відповідь персональною. Тоді відповідь підписували за допомогою маленької машини для автографів, яку Вултон привіз зі Штатів. І хоча більшість листів була від звичної купки незадоволених, лобістів, професійних скигліїв і прибацаних, які постійно скаржаться, на всі листи відповідали. Дружина не ризикувала втратити бодай один голос для свого чоловіка, не спромігшись надати бодай якусь відповідь, навіть коли йшлося про найобразливіші з них.

Вона лишила коричневий конверт з підкладкою насамкінець. Його доставили кур’єром, і він був міцно скріплений; їй довелося помучитися, щоб відкрити його, в процесі ризикуючи своїм манікюром. Коли вона витягла останню чіпку скріпку, на коліна їй випала касета. У конверті більше нічого не було — ні листа, ні супровідної записки, ні наліпки на касеті, щоб позначити, звідки вона чи що на ній.

— Дурні. Як, на Бога, ми, по-їхньому, відповімо на це?

— Може, це запис промови з минулих вихідних чи касета з останнім інтерв’ю,— неуважно кинув Вултон, не потурбувавшись визирнути з-за газети.— Принеси-но нам ще чаю, голубонько, і прокрутимо касету,— він махнув на стереопрогравач.

Дружина, як завше старанна, зробила, як він просить. Вултон посьорбував чай, його увага була прикута до редакційної статті «Сану», коли спалахнула червона лампочка, а шкала відтворення магнітофону засвідчила, що зараз буде звук. Почулася серія низьких шумів і потріскувань, було ясно, що це не професійний запис.

— Може, підкрути ту кляту штукенцію, люба,— проінструктував Вултон,— хай-но лис почує курочку.

Кімнату сповнив дівочий сміх. За кілька хвильок почулося її низьке, глибоке дихання. Цей звук загіпнотизував Вултонів, пришпиливши їх до місця. Чай більше не сьорбали і газету не гортали, поки протягом кількох хвилин з динаміка долинало безліч звуків: важке дихання, приглушені прокляття, рипіння матраца, щасливе мугикання, ритмічні удари узголів’я об стіну. Запис лишав мало місця для уяви. Жіночі стогони стали коротші та пронизливіші, уривалися тільки, щоб вдихнути повітря, а тоді сягали ще більшої висоти.

Потім, з подвійним зойком кульмінації, все скінчилося. Жіноче гиготіння змішалося з глибоким басовим пихтінням її приятеля.

— Боже, це було збіса чудово,— зітхнув чоловік.

— Непогано як на старенького.

— Саме це приходить з віком. Витривалість!

— То, може, повторимо?

— Тільки якщо ти не побудиш увесь цей сраний Борнмут,— прозвучав ланкаширський акцент, який ні з чим не сплутати.

Ані Вултон, ані його дружина не ворухнулися, відколи почався запис, та зараз вона повільно перетнула кімнату і вимкнула стерео. Легенька сльоза скотилася їй на щоку, коли вона розвернулася, щоб поглянути на чоловіка. Він не зміг відповісти їй поглядом.

— Що я можу сказати? Мені прикро, люба,— прошепотів він.— Не брехатиму і не казатиму, що це фальшивка. Та мені шкода, справді. Я ніколи не хотів скривдити тебе.

Дружина не відповіла. Смуток на її обличчі вразив його набагато глибше, аніж могло би гнівне слово.

— Що ти хочеш, щоб я зробив? — м’яко спитав він.

Вона обернулася до нього, її лице було залите болем. Їй довелося глибоко уп’ясти нігті в долоню, щоб тримати себе в руках.

— Патрику, за останні двадцять три роки я часто заплющувала очі, і я не настільки дурна, щоб думати, що це був єдиний раз. Ти міг би бодай мати пристойність тримати це подалі від мене і переконуватися, що воно не потрапить мені на очі.

Він повісив голову. Дружина дала своїй люті затопити його, перш ніж провадила.

— Та одного моя гордість не потерпить — це що якась там лярва буде руйнувати мій шлюб і робити з мене дурепу. Я цього не подарую. Дізнайся, чого хоче та мала сучка-шантажистка, відкупися від неї чи звернися до поліції, якщо треба. Але позбудься її. І позбудься цього! — вона пошпурила в нього касету; та відскочила від його грудей.— Цьому не місце в моєму домі. Як і тобі, якщо мені ще раз доведеться почути ту мерзоту!

Він поглянув на неї зі сльозами на очах.

— Я все владнаю. Обіцяю. Ти більше про це не почуєш.

Розділ сорок третій

Любов досягає серця чоловіка. Страх же, на противагу, добирається до його згідливіших куточків.

Четвер, 25 листопада

Пенні кинула неприязний погляд на суцільно сталеве небо і, горнучись у вовну, обережно виступила на тротуар з багатоповерхівки у Ерлз-корті, де вона мешкала. Метеорологи вже кілька днів говорили про можливе раптове похолодання, й ось воно прийшло з наміром не зупинятися. Пробираючись через замерзлі калюжі, Пенні пошкодувала, що вирішила взути каблуки, а не чобітки. Вона рухалася повільно по краю тротуару, хукаючи собі на пальці, коли відчинилися дверцята машини, блокуючи їй шлях.

Вона нахилилася, щоб сказати водієві, щоб той був, бляха, обачніший, коли за кермом уздріла Вултона. Вона осяяла його посмішкою, та він не повернув того тепла. Він дивився просто себе, не на неї, поки вона, скоряючись його уривчастим інструкціям, ковзнула на пасажирське сидіння.

— Чого ти хочеш? — запитав він жорстким, ніби саме ранкове повітря, голосом.

— А що ти пропонуєш?

Вона посміхнулася, та невпевненість уже почала закрадатися, коли вона побачила його очі. Вони були безжалісні.

Коли він заговорив, його тонкі губи скривилися у вищирі.

— І тобі треба було піти й надіслати ту касету мені додому? Це було