Гордість і упередження і зомбі - Сет Грем-Сміт

І вона вивела доньку з кімнати. Джейн одразу кинула на Елізабет розпачливий погляд — її вразив такий підступ, і вона благала сестру не піддаватися. За кілька хвилин місіс Беннет прочинила двері й погукала:

— Ліззі, доню, на два слова.

Елізабет змушена була піти.

— Лишімо їх наодинці, — сказала мати, щойно за Елізабет зачинилися двері. — Ми з Кітті посидимо нагорі в моїй кімнаті.

Елізабет вже й не намагалася сперечатися з матір’ю, а просто тихо дочекалася, доки мати з Кітті підуть, і повернулася до вітальні.

Однак плани місіс Беннет того дня провалилися. Бінґлі був чарівний, та тільки все ніяк не освідчувався в коханні її доньці. Він був люб’язний і прикрашав собою будь-яке товариство, а також зносив недоречну нав’язливість матері та її безглузді репліки з терпінням і розважливістю, за що її доньки були безмежно вдячні.

Його навіть не довелося припрошувати лишитися на вечерю. Було домовлено — передовсім завдяки його власним зусиллям і наполегливості місіс Беннет, — що наступного ранку він завітає до них знову, щоб постріляти з її чоловіком перших осінніх зомбі.

Після того дня Джейн вже не наполягала, що до нього байдужа. Сестри взагалі й словом не прохопилися про Бінґлі. Елізабет лягла спати із радісною певністю, що ця історія добігає щасливого кінця — якщо, звісно, містер Дарсі не повернеться невчасно. Утім, вона підозрювала, що він змирився із залицяннями Бінґлі до Джейн.

Бінґлі дотримав слова. Цілий ранок вони з містером Беннетом відстрілювали перших нечестивих, що тягнулися на південь у пошуках м’якшої землі. Містер Беннет відвів гостя на північне лонґборнське поле, де вони майже годину розставляли пастки, які він сам розробив. Як приманку, в капкан закладали цвітну капусту. Вряди-годи з лісу, що оточував поле, вибрідав якийсь зомбі, на якого за гілками вже чигали містер Беннет і містер Бінґлі. Живі спостерігали, як мертвий, помітивши цвітну капусту, вирішував, що то ласі мізки, й тягнувся до них. Коли капкан змикався на його руці, чоловіки вискакували зі сховку й забивали потвору прикладами мушкетів, пострілом чи вогнем.

На подив містера Беннета, Бінґлі виявився приємним співрозмовником. Він не був ані манірний, ані пихатий і не давав жоднісіньких підстав ані для насмішок, ані для обуреної мовчанки. Містер Бінґлі ж, своєю чергою, ще ніколи не бачив містера Беннета таким товариським. Звісно, вони разом повернулися на обід, і по обіді місіс Беннет знову заповзялася відігнати всіх подалі від нього і Джейн. Елізабет мусила написати листа, тож після чаю усамітнилася у маленькій вітальні.

Коли вона дописала листа й повернулася до товариства, то застала сестру й містера Бінґлі при каміні — вони, здавалося, поринули у щиру розмову. Навіть якби вона не мала жодних підозр, то здогадалася б про все, коли вони рвучко повернулися на звук і відсахнулися одне від одного. Їм було ніяково, а їй — ще гірше. Жодна з сестер не промовила ані слова. Елізабет ладна була повернутися й вийти, коли Бінґлі, що, як і Джейн, спершу сів, рвучко підвівся, прошепотів кілька слів і вибіг з кімнати.

Джейн ніколи не приховувала від Елізабет звісток, які її потішили б, тож вона одразу пригорнула сестру й схвильовано сказала, що вона — най-щасливіша жінка на світі.

— Це аж занадто, — додала вона, — аж занадто. Я цього не заслуговую. Чому ж не всім так щастить?

Елізабет привітала її. Вона так хвилювалася, що ледве могла передати свої почуття словами, але від того Джейн стало ще радісніше. Проте вона не дозволила собі лишитися з сестрою і не сказала й половини того, що хотіла.

— Треба негайно розповісти матері! — вигукнула вона. — Я не переживу, якщо вона почує це від когось іншого. Бінґлі пішов до батька. Ліззі, я така рада, що це принесе стільки втіхи цілій родині! Як можна витримати стільки щастя!

І вона помчала нагору, де мати сиділа з Кітті.

Елізабет лишилася на самоті. Вона могла тільки порадіти з того, що справа, яка стільки місяців бентежила цілу родину, нарешті владналася, та ще й так стрімко.

Тієї миті Ліззі майже не жалкувала, що втратила найнадійнішу помічницю на полі бою, найближчу людину і єдину сестру, яка не завдавала їй прикростей різними дурницями. Її охопило відчуття цілковитого тріумфу. Попри надмірну обачність Дарсі й плітки міс Бінґлі, ця справа завершилася щасливо й мудро.

За кілька хвилин, після короткої й посутньої розмови з батьком, до неї приєднався Бінґлі.

— А де ваша сестра?

— Вона піднялася до матері. Напевно, спуститься за якусь мить.

Причинивши двері, він підійшов до неї і прийняв найкращі побажання та привітання від своєї майбутньої сестри. Елізабет від щирого серця тішилася майбутньому союзу і цього не приховувала. Вони тепло потисли одне одному руку. І доти, доки не спустилася сестра, Елізабет вислуховувала, який Бінґлі щасливий і яка Джейн прекрасна. Бінґлі бракувало вишколу в бойових мистецтвах, та Елізабет не сумнівалася, що вони будуть щасливі, адже в усьому іншому вони були дуже подібні одне до одного.

Такого щасливого вечора в них уже давно не було. Джейн аж сяяла від радості, що робило її ще гарнішою. Кітті приндилася в надії, що незабаром настане і її черга. Місіс Беннет бракувало слів, щоб передати всю глибину її захвату, а коли містер Беннет приєднався до них за вечерею, його піднесений тон і манери свідчили про його настрій промовистіше, ніж слова.

Утім, він ані словом не прохопився про причину такого настрою, доки гість не зібрався їхати. Щойно за тим зачинилися двері, як він обернувся до доньки і сказав:

— Джейн, вітаю. Ти будеш дуже щасливою жінкою.

Джейн миттю підбігла до нього, розцілувала й подякувала за ласку.

— Ти хороша дівчина, — відповів він, — і для мене велика втіха, що твоє життя так добре влаштувалося. Я й не сумніваюся, що ви будете дуже щасливі разом. Бо тут яке їхало, таке й здибало. Ви такі поступливі, що ніколи не прийматимете ніяких рішень, такі милосердні, що слуги постійно вас обкрадатимуть, і такі щедрі, що ваші витрати завжди перевищуватимуть ваші прибутки.

— Сподіваюся, ви помиляєтеся. Необачність у грошових справах — це для мене неприпустимо.

— Перевищуватимуть прибутки? Мій любий містере Беннет! — вигукнула його дружина. — Та що ви таке кажете? Та він же має тисяч чотири-п’ять на рік,