Замах на бродягу - Жорж Сіменон

— Я слухаю…

— Господи, та чого таїтися… У цьому немає нічого лихого… Минулого місяця ми поїхали разом за місто, і в нього не вистачило, щоб розрахуватися за обід.

— Куди ви їздили?

— На Марну. Ми зійшли з поїзда в Шеллі і прогулялися поміж Марною та каналом.

— Дякую вам, мадмуазель.

Цікаво, чи засмутило її те, що Жозеф так і не з'явився в юрмі, чи, навпаки, вона була вдоволена? Певно, і так, і так.

— А чому його шукає поліція?

— Тому що до нас звернулася його мати. Не турбуйтеся, мадмуазель. І не треба мене боятися. Якщо дізнаєтесь щось про нього раніше за нас, повідомте негайно.

Обернувшись, він побачив, як вона нерішуче спускається сходами в метро.

В управлінні Мегре знайшов на своєму столі нове донесення.

«Встановлено, що Стефана Блуштейна, віком 37 років, було вбито 15 лютого в Ніцці в готелі «Негреско», де він зупинився за кілька днів до того. Блуштейна відвідувало багато людей, нерідко пізно вночі. Вбито його було пострілом із пістолета 6,35 мм калібра; зброю знайти не вдалося.

Розслідування, що тоді проводилося, не призвело до викриття злочинця. Всі речі покійного були перевернуті догори дном, як після ретельного трусу, і в кімнаті панував страшенний гармидер.

Що ж до самого Блуштейна, то особа його досить таємнича, спроби з'ясувати, звідки він з'явився, виявилися марними. З'ясувалося лише, що до Ніцци він прибув скорим поїздом із Парижа. Карний розшук Ніцци, безперечно, має повніші відомості».

Дата вбивства збігалася із зникненням Блуштейна з набережної Берсі, і Мегре, уже вкотре простягши руку туди, де колись лежала улюблена люлька, пробурмотів:

— От чортів шибеник!

Це знає кожен, хто їздив залізницею. До вас раптом чіпляється якась настирлива мелодія, навіяна стукотом коліс і так добре погоджена з його ритмом, що, поки ви в поїзді, позбутися її неможливо.

Щось подібне сталося і з Мегре в цьому старому скреготючому таксі, і ритм мелодії визначався частим дробом грозового дощу по дахові машини.

«Роз-шук на ви-мо-гу ро-ди-ни. Роз-шук на ви-мо-гу ро…»

І, власне кажучи, у комісара карного розшуку Мегре не було жодних підстав трястися поночі на цій чортопхайці в товаристві блідої знервованої дівчини та сумирного інспектора Люка, що вмостився попереду, поруч з водієм.

Адже коли в Сюрте з'являється добродійка подібна до пані Леруа, то здебільшого ніхто навіть не вислуховує до кінця її лементування.

— Отже, у вас нічого не вкрадено? Ви не заявляєте ні на кого особисто? То ж даруйте…

Навіть якщо невідомо куди повіявся її син!

— Кажете, він утік з дому? Коли б ми заходилися шукати всіх таких утікачів, то навряд чи змогли б робити щось інше. Та й де б ми взяли стільки поліцаїв?!

«Розшук на вимогу. родини» — ось як це називається. Всі витрати бере на себе зацікавлена родина. Незалежно від результатів…

Скільки він перебачив цих добрячих душ, молодих і старих, чоловіків і жінок! І у всіх до смішного однаковий вираз обличчя: скорботні, ледь отетерілі очі, настійливо благальні голоси.

«Повірте, пане комісар, я добре знаю свою жінку… Вона не могла втекти з власної волі».

Або: «В моєї дочки така лагідна вдача, вона невинна, як голубка…»

Їх годі було одчепитися: вони з'являлися мало не по сто чоловік на день! І хто спромігся б їх переконати, що для них самих краще не розшукувати своїх жінок, дочок чи чоловіків — коли вони хочуть зберегти про них добру пам'ять?

«Розшук на…»

І все-таки Мегре знову дав утягти себе в цю невдячну справу! Машина вже виїхала за межі Парижа і мчала по шосе, далеко поза районом дій столичного карного розшуку. Комісарові Мегре тут нічого було робити, йому навіть не оплатять проїзд у таксі.

І все через якусь люльку!

Гроза почалася саме в ту мить, коли він виходив із машини біля будинку на набережній Берсі. Він подзвонив і застав пані Леруа на кухні за обідом, що складався із хліба, масла та куреного оселедця. Незважаючи на переживання, вона все-таки не забула затулити оселедця!

— Ви впізнаєте цього добродія, мадам?

З виразом подиву, але без жодних вагань вона відповіла:

— Та це ж мій колишній квартирант, месьє Блуштейн… Дуже дивно… На цьому фото він одягнутий як…

Авжеж, як справжній денді, нічим не схожий на того шарпака, яким був у Шарантоні. Один господь бог знає чому, але фотографії його в архіві Сюрте так і не знайшли — довелося звертатися до редакції однієї великої газети.

— Як це розуміти, пане комісар? Де цей чолов'яга? Що він зробив?

— Його вбито. О, що я бачу…

Він повів очима по кімнаті: шафи й шухляди були відчинені.

— Нам з вами спала одна й та сама думка.

Вона зашарілась і вже ладна була відгризнутися, та комісар того вечора не був надто делікатний.

— Ви переглянули все, що було в домі. Не заперечуйте. Вам треба було дізнатися, чи не прихопив чого з собою ваш синок, чи не так? І які результати?

— Повірте мені, жодних. Все на місці. Що ви на це скажете? Куди ж це ви?

Та він уже був