Infernale. Пекельний сеанс - Джонатан Скарітон

Вона знизала плечима.

— Ти не погодився, коли я запропонувала приєднатися до тебе, — вона підняла очі й прискіпливо подивилася на нього. — А я ж добре попросила.

— О, люба. Vouz parlez[33]дурню.

Він опустився на коліна, дивлячись їй у вічі. Вона пахла, наче тютюн.

— Що ти знаєш про цей фільм?

Він тримав свою нерозбірливу писанину, зім’явши аркуші в долоні.

— Що це? Що тобі відомо? — питав він.

Її очі палали насичено-зеленим у тьмяному світлі підвалу.

— Чому ти не спитаєш мене про те, про що насправді хочеш спитати, Алексе?

– І що ж це таке?

— Те, що ти хочеш знати, ніяк не стосується цього фільму.

— А ти наче все вже з’ясувала.

— Більше, ніж ти здогадуєшся.

– І я гадаю, що ти мені розповіси.

— Я знаю, що фільм тебе вже не цікавить. Ти хочеш знати дещо інше, чи не так? Ти хочеш знати, чи це вона.

— Розкажи мені те, що знаєш. Про загадку.

— Це нагадує мені Джекіла і Гайда. Письменник народився тут, в Единбурзі: Роберт Луїс Стівенсон. І «Острів скарбів». Х позначає місце.

Вона дивилася йому в очі, і її зіниці знову набули знайомого відтінку крижаної сталі, більш цікаві, ніж налякані.

— Ти просто людина, що заблукала і шукає орієнтирів, — прошепотіла вона йому на вухо, і її червоні нігті охопили ззаду його шию.

— Що ви, в біса, робите? — почувся голос Макбрайд. Вона стояла на сходах на півпрольоту нижче.

— З вами все гаразд? — спитала Макбрайд.

— Гадаю, так.

Вона розвернулася до Вітмена.

— Що, чорт забирай, з тобою таке?

— Облиш це, Серпіко.

— Ти не можеш і далі чинити так з собою.

— Вона щось приховує.

— Може, й так. Це все одно не дає тобі права на…

Він запустив пальці в бороду.

— Та ні, все добре. Просто працюймо далі над загадкою й зустрінемось за кілька хвилин.

Вони озирнулися до дверей. Елени Ґенгаґґер ніде не було.

Що ж це був за Х, що позначає місце…

Щось просторове, — думав Алекс Вітмен. Як мапа.

Хай чим був цей Х, він знаходився в самому центрі записів і, схоже, слугував відправною точкою. Може, тією, від якої починається купа неприємностей. Вальдано так жадібно за цим полював.

— Х позначає місце… — мовив Вітмен. — Х розташований просто між двома іменами, які, своєю чергою, посилаються на дві могильні плити. А це означає… Він закопав щось на рівній відстані від двох могил…

Джордж Маккензі 55 років Александр Стерлінґ, есквайр 65 років Елізабет Монкріфф 87 років Вільям Бозвелл, есквайр 62 років Х — Крістін Джильберт 3 роки. Джордж Дональдсон 18 років Марґарет Рід 73 роки Джейн Беннет 13 років.

55 років 65 років 87 років Х — 3 роки. 18 років 73 років 13 років

Х, місце зближення точок.

Але не восьми, як він гадав. Це було би вже понад міру. І не місце зближення могильних плит.

55 65 87 62 Х — 3. 18 73 13

Точка перетину двох ліній на мапі. Цифри. Координати.

— Як, у біса, ми знайдемо місце, ґрунтуючись на його координатах?

— У службовій машині є GPS, — сказала Макбрайд.

Макбрайд ввела номери в комп’ютер і зачекала, доки той знайде відповідність.

– І не забувайте про крапку й знак мінуса — він вніс туди все, що нам треба.

Екран блимнув і спалахнув, знайшовши місце.

— Ти нізащо не повіриш, — сказала Макбрайд.

— Що не так? — вони обступили її.

— Усе так. Працює.

Вони дивилися на екран. Він вказував на Старе місто в Единбургу.

— Блер-стрит, тридцять вісім.

— З усіх можливих місць цифри вказують на ділянку в Старому місті Единбургу — забагато для збігу.

— Я знаю цю адресу, — сказала Макбрайд.

— Звідки?

— Я знаю всі документи напам’ять, — вона прискіпливо подивилася в очі Вітмену. — Там мешкає чоловік, і я знаю його.

– Є ще дещо, що ти маєш побачити, — сказав Вітмен Макбрайд.

— Що трапилось?

— Це внизу, — в голосі Вітмена лунала терміновість. Він знав дещо, але їй не казав. Щось сталося.

Макбрайд рушила за ним униз до входу в підвальне приміщення.

— Що відбувається? — спитала вона.

— Скоро дізнаємось, я так сподіваюся, — сказав він, відчиняючи двері й жестом пропускаючи її вперед.

— Що коїться? — вона увійшла, але не встигла ступити на першу сходинку, як відчула рух у себе за