Полуничний сезон - Микола Ярмолюк

— І після того пес більше не озивався?

— Ні, більше не озивався. Взагалі, я щось давно чув його голос.

— Здох він.

— А-а… Що я вам іще скажу. Оно сусід мій, той високий чоловік, казав, що днів зо три тому бачив на нашій вулиці якихось двох підозрілих тинів. Він, як і я, шофер. Пізно йшов додому з роботи, а вони йому назустріч. Ми, розумієте, живемо тут, як у селі: один одного знаємо, один із одним вітаємося. Вони йшли назустріч, а як побачили його, звернули на другий бік дороги. На привітання не відповіли і голів не повернули.

Високий чоловік гаряче запевняв:

— Злодюги то! Чесне слово, злодюги! Бо чого порядній людині тікати від мене?

— Коли ви тоді верталися додому?

— Десь о третій ночі. Їздив у Чернівці від нашої швейної фабрики. Коли це було? Три дні тому.

— Вони щось несли?

— Ніби нічого… Я, правда, не дуже й придивлявся. Натомився в дорозі. А стрівся з ними он там, біля того стовпа.

Стовп стояв за двісті метрів од садиби Дерев'япих. Цілком ймовірно, що то були злодії і йшли вони перетрушувати книжки. А може, потроху виносили з шаф одежу. Сестра Дерев'яного в них не заглядала, бо не мала ключів. Про це, безперечно, злодії здогадувалися або й знали, тому діяли впевнено.

Більше від сусідів нічого не дізналися. Відбитків пальців, речових доказів теж не знайшли. У багатьох оперативників склалася думка, що мають справу із досвідченими злочинцями.

… На нараду до начальника райвідділу збиралися неохоче. Сидоренко був не в настрої, враз спохмурнів ще дужче, а погляд прикипів до Турчина.

— Товаришу капітан, що ви про це скажете? — прогримів.

— Маєте на увазі крадіжки?

— А що ж я іще можу мати?! — скипів старший лейтенант, — То ви займаєтеся казна-чим, тільки не отими крадіжками.

Кров ударила Павлові в голову. Ледве стримався, щоб і собі не підвищити голосу.

— Я вас не розумію.

— Бачу. Що ж, поясню. Я дав повну свободу дій: дерзайте, проявляйте ініціативу, а ви? Що на сьогодні маєте?

— Не так уже й мало. По-перше, ми напали на слід машини.

— Вже два дні минуло, а ви тільки напали… А вам було дано одну добу. Одну! — підкреслив начальник. — А п'яниці? Що ви можете сказати про них? Що ж це виходить. Розучилися працювати?

За всі роки роботи в міліції з Павлом іще ніхто так не розмовляв. Од злості йому аж в очах темніло, хотів відповісти також різко, але його випередив Яківчук:

— Прошу мені вибачити, товаришу начальник, тільки ми не знаємо, чого ви хочете від нас.

Кругле Сидоренкове обличчя нараз застигло. В кабінеті запала тиша, і крізь розчинену кватирку влітав дзвінкий галас дітвори.

— Та-ак, — протягнув Сидоренко. — Ви не знаєте, чого я хочу. Ну, ну, — покрутив головою, — дожилися ми… Виходить, я з вами розмовляю незрозумілою мовою? Дивно. Доведеться ще раз пояснити. Так ото слухайте: я хочу, щоб ви працювали вміло, оперативно, щоб, зрештою, знайшли злочинців.

Напруження нервів у Турчина враз спало, і він іронічно зауважив:

— А ми їх і знайдемо.

Знову всі завмерли, чекаючи найгіршого. Проте цього разу вибуху не сталося: певно, начальник спохопився, зрозумів, що взяв не той тон.

— Я в тому не сумніваюсь. Тільки — коли, ось питання. Може, накажете чекати на четверту крадіжку? — Сидоренко окинув присутніх гострим поглядом. — Нас губить благодушність. Ми повинні їх випереджувати, а не вони нас. Сталися три крадіжки підряд, а ми що зробили?..

Зворухнувся слідчий Сивокінь.

— Дозвольте з вами не погодитися, товаришу старший лейтенант. На скільки я, так би мовити, в курсі справ, щось та зробили. Дещо в руках таки тримаємо. Тільки не треба гарячкувати. Гарячка в нашому ділі — не помічник.

Начальник примружився:

— Ви на що натякаєте?

Сивокінь подивився на нього голубими, спокійними очима.

— Я не натякаю, а кажу, як є: гарячка в нашому ділі — не помічник.

— Я теж такої думки, — підтримав його Турчин.

Сидоренко міцно стиснув своє підборіддя, Мамітько похитав головою, Яківчук посміхнувся і став розглядати свої руки, інші зиркали то на начальника, то на слідчого, то на старшого оперуповноваженого карного розшуку.

— Я розумію, — не випускаючи підборіддя, заговорив Сидоренко, — багатьом мій тон не подобається. Що ж, я не артист, грати не вмію. Одначе прошу мене зрозуміти: я лиш кілька днів очолюю відділ, сталися три крупні крадіжки… Сьогодні мав розмову з генералом. А що я йому міг сказати? Шукаємо…

— Вірно сказали, — подав голос Яківчук. — Вже деякі ниточки маємо.

— Ниточки… — іронічно посміхнувся Сидоренко. — А вже треба мати мотузки, ланцюги. Все місто гуде. Та що місто. Район! А в нас — нитки. Треба діяти напористо, рішуче. Ось ви, товаришу старший лейтенант, що можете сказати про двох чоловіків, яких люди бачили серед ночі неподалік будинку директора комбікормового? Нічого. А ви не задумувалися, що то могли бути Яцкевич і Дорощук.

— Задумувався, чом ні. В моїй практиці було, коли п'яниці залазили в квартири, але, як правило, брали мізер. А тут же розмах…

— Це тільки ваші розмірковування. А мені потрібні факти. Впала підозра, то розсійте її або підкріпіть фактами. Я вам дав повну свободу дій, бо вірив у ваш досвід, у ваші знання, в те, що ви знаєте район, обстановку. Але бачу, що з того нічого не виходить…

Звівшись, Сидоренко снував між столом і стіною, на якій висіла оперативна карта району. Турчину він здавався безпорадним, бо ж і крик, і оці нервові кроки — ознака слабкості. І Павло, рвучко випроставши спину, чітко промовив:

— Все буде добре, товаришу