Золоте теля - Євген Петрович Петров

— І за все — двадцять п'ять тугриків, двадцять п'ять монгольських карбованців, — нетерпляче сказав великий комбінатор, страждаючи від голоду.

— У мене немає монгольських, — промовив співробітник профоргану, не випускаючи з рук «Урочистий комплекс».

Остап погодився взяти звичайними карбованцями, запросив Гаргантюа, якого вже називав «кумом та благодійником» і разом з ним пішов до вагона-ресторану. йому принесли карафку горілки, яка поблискувала кригою і ртуттю, салат і величезну, як підкова, котлету. Після горілки, від якої він відчув приємне запаморочення, великий комбінатор таємниче розповів кумові і благодійнику, що в Північному укладальному містечку він має надію розшукати людину, яка винна йому невелику суму. Тоді він покличе всіх кореспондентів на банкет. На це Гаргантюа відповів багатослівною переконливою промовою, з якої, як завжди, не можна було розібрати жодного слова. Остап підкликав буфетника і розпитав, чи той везе шампанське, і скільки пляшок, і що є ще з делікатесів, і в якій кількості. Він пояснив, що всі ці відомості йому потрібні, бо за два дні він має намір дати банкет своїм товаришам по перу. Буфетник заявив, що буде зроблено все, що можна зробити.

— Згідно з законами гостинності,—додав він чомусь. Чим ближче було до місця змички, кочівників ставало все більше й більше. Вони спускалися з гір напереріз поїзду, в шапках, схожих на китайські пагоди. Літерний з гуркотом йшов далі крізь скелясті порфирні виїмки, пройшов уже новий трипролітний міст, останню ферму якого було поставлено ще тільки вчора, почав штурмувати знаменитий Кришталевий перевал. Знаменитим зробили його будівники Магістралі, виконавши всі підривні й укладальні роботи за — три місяці, замість восьми, зазначених у плані.

Поїзд поступово обростав побутом. Іноземці, які виїхали з Москви у твердих, наче зроблених з аптекарської порцеляни комірцях, у важких шовкових галстуках і суконних костюмах, почали розсупонюватися. Доконала спека. Першим порушив форму одягу хтось з американців. Сором'язливо посміхаючись, він вийшов з свого вагона в дивовижному убранні. На ньому були грубі жовті черевики, панчохи і штани-гольф, рогові окуляри і російська косоворотка, вишита хрестиком, які носять хлібозаготівельники. І що більшала спека, то все менше лишалося іноземців, вірних ідеям європейського костюма. Косоворотки, апашки, гейші, сорочки-фантазі, толстовки, псевдотолстовки і напів-толстовки, одеські сандалії і капці зовсім змінили зовнішній вигляд робітників преси капіталістичного світу. Вони стали дуже схожими на старовинних радянських службовців, і їх до нестями хотілося чистити, випитувати, що вони робили до 1917 року, чи вони не бюрократи, чи не головотяпи, чи. благополучно у них з родичами.

Старанна «овечка», обвішана прапорами і гірляндами, пізно вночі втягла літерний поїзд на станцію Гремячий Ключ, місце змички. Кінооператори палили римські свічки. В їхньому різкому білому світлі стояв начальник будівництва, схвильовано дивлячись на поїзд. Вогнів у вагонах не було. Всі спали. І тільки урядовий салон світився великими квадратними вікнами. Двері його швидко відчинилися, і на низьку землю сплигнув член уряду.

Начальник Магістралі зробив крок уперед, узяв під козирок і виголосив рапорт, якого чекала вся країна. Східну Магістраль, що з'єднувала прямою дорогою Сибір і Середню Азію, було прокладено на рік раніше строку.

Коли формальності було закінчено, рапорт віддано і прийнято, двоє немолодих і несентиментальних людей поцілувалися.

Всі кореспонденти, як радянські, так і іноземні, і Лавуазьян, який посилав телеграму про дим, що йшов з паровозної труби, і канадська дівчина, яка стрімголов мчала сюди з-за океану, — всі спали. Лише один Паламидов метушився на свіжому насипу, розшукуючи телеграф. Він розрахував, що коли пошле блискавку негайно, то вона з'явиться ще в ранковому номері. І в чорній пустелі він знайшов наспіх збитий будиночок телеграфу.

«Виблиску зірок, — писав він, лютуючи на олівець, — віддано рапорт закінчення Магістралі крпк був присутнім історичному поцілунку начальника Магістралі членом уряду Паламидов».

Першу частину телеграми редакція надрукувала, а поцілунок викинула. Редактор сказав, що членові уряду цілуватися не личить.

Розділ XXIX

ГРЕМЯЧИЙ КЛЮЧ

Сонце підвелося над пустелею о 5-й годині 02 хвилини 46 секунд. Остап прокинувся на хвилину пізніше. Фоторепортер Меншов уже обвішував себе сумками і ремінцями. Картуз він одягнув задом наперед, щоб козирок не заважав йому дивитися у візир. Фотограф готувався до знаменного дня. Остап теж мав свої надії на цей знаменний день і навіть не вмившись, вистрибнув з вагона. Жовту папку він прихопив з собою. З поїздів, які прибули сюди з гостями з Москви, Сибіру і Середньої Азії, утворилися вулиці і перевулки. З усіх боків ешелони підступали до трибуни, шипіли паровози, біла пара затримувалася на довгому полотняному плакаті: «Магістраль — первісток п'ятирічки».

Ще всі спали і свіжий вітер лопотів прапорами на порожній трибуні, коли Остап побачив, що на чистому обрії пересіченої місцевості раптом з'явилися кубла пилу. З усіх сторін з-за барханів висовувалися гостроверхі шапки. Тисячі вершників, сидячи в дерев'яних сідлах, гнали волохатих конячок, поспішаючи до дерев'яної стріли, що височіла в самому центрі, де два роки тому і домовились здійснити майбутню змичку.

Кочівники їхали цілими аулами. Батьки родин їхали верхи. Верхи, як і чоловіки, їхали дружини, діти сиділи по троє на одній коняці, навіть злі тещі гнали вперед своїх вірних конячок, б'ючи їх каблуками в живіт. Кінні загони гасали в пилу, гарцювали з червоними прапорами по полю, ставали на стремена і, повернувшись боком, з цікавістю оглядали диво. Чудес було багато — поїзди, колія, молодики-кінооператори, їдальня з ґратчастими вікнами, що несподівано виросла на голому місці, і радіорепродуктори, з яких лунав свіжий голос: «Раз, два, три, чотири, п'ять, шість», — перевірялась готовність радіоустановки. Два укладальних «містечка», два будівельних підприємства на колесах, з складами, їдальнями, канцеляріями, лазнями і житлом для робітників стояли один проти одного перед трибуною, розділені лише двадцятьма метрами шпал, ще не прошитих рейками. В цьому місці ляже остання рейка і буде забитий останній костиль. В голові Південного містечка висів плакат: «Дайош Північ!», в голові Північного: «Дайош Південь».

Робітники обох містечок змішалися в одну кучу. Вони зустрілися вперше, хоч знали і пам'ятали один про одного з самого початку будівництва, коли їх ще розділяли півтори тисячі кілометрів пустелі, скель, рік і озер. Змагання в роботі прискорило побачення на рік. Останній місяць рейки вкладалися бігом. І Північ, і Південь намагалися випередити один одного і першими прийти до Гремячого Ключа. Перемогла Північ. Тепер начальники обох містечок, один у графітній толстовці, а другий у білій косоворотці, мирно розмовляли біля стріли, причому на обличчі начальника Півночі мимохіть час від часу