Мої сімейні обставини - Анна Лерой
Мої кімнати зустрічають нас тишею. І ми розмовляємо пошепки, щоб її не тривожити. Потрібно зібрати немало речей. Але я іноді надто повільно торкаюсь тієї чи іншої речі, повертаючись на мить до минулого.
Серед моїх речей чимало романів та історичних драм. Велика частина їх мені дісталася від мами, дещо приносили гості, щось я примудрялася купувати на розпродажах. Мало книг у твердій обкладинці, папір у більшості сірий або коричневий — найдешевший. Але вони теж пам'ять. Залишати їх тут неправильно. Можливо, комусь стануть в нагоді і історії про велике кохання. Кохання, мда…
Я пакую літературу і пам'ятні дрібниці в великі коробки. Карісса легко переправить їх куди-небудь. Туди, де я перебуватиму. Я сподіваюся, що з часом все ж знайду місце, яке буде дійсно моїм.
Рада входить у кімнату дуже тихо. Я помічаю її не відразу, хоча, вочевидь, вона вже не одну хвилину стоїть у дверях і дивиться на мене. Зібрані книги падають у мене з рук, але нахилитися і підняти їх навіть не спадає мені на думку.
Що їй сказати про Аміра? Як поділитися своїми страхами і розгубленістю, якщо причина цього той, кого Рада любить? Мене розривають питання і бажання не нашкодити, не знищити ледь налагоджені відносини між нами.
— Йди до мене, — кличе мене Рада, і я піддаюся.
Вона м'яко обіймає мене, майже затягує в обійми і довго стоїть так, поки я не оживаю і не починаю говорити — шепотіти на вухо. Я розповідаю про свої пригоди, про розмови і зустрічі, про спроби щось виправити і зраду, про загрози та страх. Про Аміра, дядька і Левіса. Про відьом і Каріссу. І навіть про Ф’юріна і його слова. Сліз немає, вони давно всі виплакані.
Я розриваюсь на частини. Є бажання забитися в найдальший кут саду, зробити так, щоб всі забули про мене. І навпаки, хочеться повернути все, що мені дороге. Під кінець моїх плутаних пояснень Рада повільно випускає мене з обіймів.
— Амір дійсно живий? — уточнює вона.
— Так, — я киваю і спостерігаю, як блідне її обличчя.
Рада похитується, наче сили її покинули, і вона більше не може стояти. Я ледве встигаю підхопити її і посадити на ліжко. Сама опускаюся на коліна перед подругою і грію її холодні долоні в своїх. Звичайно, вона шокована. І, напевно, зраділа. Я б теж була щаслива, дізнайся, що мій коханий живий.
Я намагаюся не думати, що Амір відбере у мене ще й найкращу подругу. Але якщо Амір дійсно любить Раду, а не прикидається, то я не стану на шляху її щастя. Буде дуже важко, майже нестерпно, але я відійду в сторону. Хоча все одно це дуже боляче!
— Іди до нього. Зараз, — через силу раджу я Раді. — Поки він ще не взяв в свої руки правління. Запитай його про почуття, розкрий свої. І будь щаслива...
— Ти пропонуєш мені бути з ним? — вона здивовано піднімає на мене погляд.
— Я знаю, що ти його любиш. Завжди любила, — шепочу я і кладу голову Раді на коліна. — Він начебто теж не тямився від тебе. Амір... він багато зробить для цих земель. Він вірний ідеалам і в певних галузях дуже хороший...
Мій голос стає все тихіше. Це складно перебільшено радісно описувати позитивні сторони людини, яка від мене відвернулась, яка не бажає навіть дивитися в мою сторону. Але заради найкращої подруги я ще й не на таке готова.
