Віщий сон, або Інтуїція - Софія Чайка

Яна несла з приймального покою медичну картку пацієнта, який щойно поступив до лікарні, коли у дверях з'явився знайомий рудоволосий хлопець. Він похмуро розглядався на всі боки, вочевидь не знаючи, до кого звернутися. Спочатку Яна помітила лише яскраву голову, що здіймалася над усіма іншими. Тільки коли натовп розступився, дівчина побачила на руках чоловіка жінку. Яна здивовано моргнула, намагаючись її роздивитися.

В цю мить хлопець зустрівся з Яною очима й рішуче повернув у її бік. Зі зростальною тривогою вона кинулася йому назустріч. Її побоювання виправдалися. Жінкою виявилася Тереза ​​Вацлавівна.

Не гаючи часу, Яна голосно крикнула, впевнена, що її почують:

— Каталку, терміново!

Ед обережно поклав свою ношу на горизонтальну поверхню, а Яна вхопилася за вузлувату, з синіми венами руку, перевіряючи пульс. Зарідкий. Підняла повіки, вдивляючись в зіниці. Потім наказала санітарам, щоб жінку везли до реанімації.

— Прийшов з роботи, а вона лежить, — Ед крокував поруч з каталкою, не відстаючи, ніби везли близьку йому людину. — Викликав «швидку», але таксі приїхало раніше. Я... Вона... Що з нею?

— Поки що нічого конкретного сказати не можу, — Яна торкнула його за рукав. — Головне, що вона жива. В її віці — це вже немало. Як вона почувалася останнім часом?

Можливо, це було дивне запитання такій людині, як Ед, але Яна потребувала подробиць. Він обмежився коротким зауваженням:

— Не скаржилася.

Ед зайшов слідом за каталкою в широкий лікарняний ліфт, і Яна не наважилася сказати йому, що в реанімаційне відділення пускають тільки родичів. Він помітно хвилювався. У невеличкому коридорчику перед дверима блоку Яна запропонувала чоловікові почекати на низенькому диванчику, що самотньо стояв біля стіни.

За дверима на них вже чекали. Пацієнтку негайно під'єднали до монітора. На екрані поповзли криві лінії, фіксуючи життєві функції. Яна стояла поруч з іншими лікарями, які побачили те саме, що вже бачила вона. Повна блокада серця.

Це могло статися у будь-який момент, тому Яна постійно турбувалася, що Тереза ​​Вацлавівна живе сама самісінька. На щастя, в складний момент поруч опинився постоялець.

Яна відчула ніжне рукостискання й повернула голову.

Остап.

Вона на мить притулилася до нього плечем. Він нахилив голову й тихо пояснив:

— Мені сказали, що ти тут. Що сталося?

— Ед... Постоялець застав її без свідомості й привіз сюди.

— Я бачив його біля входу.

— Він дуже переймається.

Яна ані на хвилину не сумнівалася, що переживання Еда щирі. Остап кивнув, і вона пораділа, що він не став сперечатися. Зараз не це було найважливішим.

Деякий час лікарі гарячково сперечалися з приводу тактики лікування. Вік пацієнтки та стан її серця викликали сумніви в успішному результаті традиційного підходу. Час тікав, як пісок крізь пальці, залишаючи відчай. Яна знову вхопила за руку Остапа в неусвідомлених пошуках підтримки. Він стиснув її долоню, і вона негайно відчула себе впевненіше.

Обговорення все тривало й тривало, і коли здалося, що воно остаточно зайшло в глухий кут, висловився Остап:

— Пропоную тимчасову ендокардіальну стимуляцію.

— Добре було б, — черговий реаніматолог розвів руками. — Але хто це зробить? До того ж у нас немає необхідного обладнання.

— У мене є. Я привіз одноразові стерильні набори й зовнішній стимулятор. Якщо ритм не поновиться й не буде протипоказань, пізніше поставимо постійний. — Остап мовив спокійно та впевнено, і Яна вірила, що у нього обов'язково все вийде. — Поруч є операційна?

— Є, але її потрібно підготувати.

— Готуйте, а я зараз принесу все необхідне. Хвору залиште на каталці.

Кілька напружених секунд після того, як Остап вийшов, присутні мовчали, а потім черговий лікар розвів руками.

— Все одно іншого виходу немає. Двадцять ударів за хвилину — надто мало. А може бути ще гірше.

Другий раз за цей день Остап на її очах практично рятував життя людині. Яна залишилася, щоб бачити все на власні очі — і щоб просто бути поруч. Сергій теж прийшов і стояв біля неї, мовчки спостерігаючи.

Вона дивилася на точно розраховані, філігранні рухи, милувалася ними й відчувала гордість за вміння і безсумнівний талант коханого. Коли все закінчилося, він відшукав її поглядом, як і в попередній раз, й посміхнувся, задоволений. Відповідно, все пройшло вдало. Результат його роботи одразу помітили на моніторі.

— А він нічого, твій хлопець.

Яна посміхнулася, не зводячи очей з Остапа.

— Ще краще.

Сергій хмикнув, а Яна раптом згадала про іншу людину, яка теж хвилювалася.

Ед підвів голову, коли вона вийшла з реанімаційного відділення. Його погляд, як і раніше, здавався непроникним, але Яна вже не сумнівалася, що це лише видимість спокою. Він нічого не запитав, лише підійнявся. Яна мимоволі взяла його за руку.