Сицилієць - Маріо Пьюзо
Одна зі старих жінок відвела її нагору, до кімнати, а Андоліні дістав з автомобіля її речі — одну невелику валізу. Майкл сам відніс валізу до будинку.
Того вечора вони повечеряли разом, усі, крім Андоліні, який поїхав назад на своєму «фіаті». Гектор Адоніс залишився. За столом вони обговорювали плани з переправлення Джустіни до Америки. Дон Доменік сказав, що човен до Тунісу вже готовий, і так буде далі, бо вони не знають, коли саме приїде Ґільяно, а тоді вже діяти доведеться швидко.
— Хто знає, яке зло він приведе за собою, — з легкою посмішкою завважив дон Доменік.
Пітер Клеменца сказав, що поїде з Джустіною до Тунісу й переконається, що вона сіла на особливий літак із документами, що дадуть їй змогу без перешкод в’їхати до Сполучених Штатів. А тоді він повернеться на віллу.
Опинившись в Америці, Джустіна передасть їм кодове слово, тоді й почнеться остання операція з порятунку Ґільяно.
Сама Джустіна за вечерею майже не говорила. Дон Доменік спитав, чи готова вона до подорожі цієї ж ночі, після такого тривалого денного переїзду. Коли дівчина відповідала, Майкл зрозумів, чим вона мала привабити Ґільяно. То були палючі чорні очі, рішуче підборіддя й вуста сильної сицилійської жінки, її владна мова.
— Подорожувати легше, ніж працювати, і не так небезпечно, як ховатися, — мовила вона. — Я ночувала в горах і полях із вівцями, то чому б мені не заночувати на кораблі чи на літаку? Авжеж, там буде тепліше.
Говорила Джустіна з юнацькою гордістю, але коли підняла склянку вина, руки в неї тремтіли.
— Мене турбує тільки те, чи зможе Турі втекти. Чому він не міг поїхати зі мною?
— Джустіно, — м’яко заговорив Гектор Адоніс, — він не хотів наражати тебе на небезпеку своєю присутністю. Йому важче подорожувати, слід ужити більше пересторог.
— Човен відвезе тебе до Африки перед світанком, Джустіно, — сказав Пітер Клеменца. — Можливо, тобі краще відпочити.
— Ні, — відповіла дівчина. — Ні, я не втомилася, і я надто збуджена, щоб спати. Можна мені ще вина?
Дон Доменік наповнив її склянку.
— Пий, це корисно для дитини, а тобі згодом допоможе заснути. Ґільяно не передав тобі ніякої звістки для нас?
Джустіна сумно всміхнулася йому.
— Я не бачила його кілька місяців. Він довіряє тільки Аспану Пішотті. Не те щоб він боявся, що я його зраджу, але ж я його слабкість, через яку його можуть дістати. То через усі ті романи, у яких кохання веде до загибелі героїв. Він вважає кохання до мене своєю найстрашнішою слабкістю і, звісно ж, ніколи не звіряє мені своїх планів.
Майклові хотілося більше дізнатися про Ґільяно, чоловіка, яким він сам міг би стати, якби його батько лишився на Сицилії, яким міг би стати Сонні.
— Як ви з Турі зустрілися? — запитав він Джустіну.
Дівчина засміялася.
— Я закохалася в нього, коли мені було одинадцять. То було майже сім років тому, Турі перший рік жив вигнанцем, але в нашому селищі вже був відомий. Ми з молодшим братом працювали в полях з нашим батьком, і він дав мені пачку банкнот віднести матері. Ми з братом тоді були дурними дітлахами й так пишалися тим, скільки ж грошей у нас в руках, що ходили, вимахуючи ними. На дорозі нас побачили двоє карабінерів, відібрали гроші, насміхалися з нас, поки ми плакали. Ми не знали, що робити, боялись іти додому, боялися повертатися до батька. Тоді з-за кущів вийшов юнак. Він був вищий за більшість сицилійських чоловіків і значно ширший у плечах. Був схожий на тих американських солдатів, яких ми бачили під час війни. У нього із собою був автомат, і все одно карі очі були такі лагідні. Він був дуже красивий. Спитав нас: «Діти, чому ви плачете в такий прекрасний день? Ти, юна панно, так зіпсуєш свою красу, хто тоді одружиться з тобою?» Кажучи це, він сміявся, і ми бачили, що з якоїсь причини йому приємно нас бачити. Ми розповіли йому, що сталося, він знову засміявся, сказав, що треба завжди остерігатися карабінерів і добре, що ми так рано засвоїли цю життєву науку. Тоді він дав моєму братові оберемок лір, щоб той відніс його додому, матері, а мені — записку для батька. Я досі пам’ятаю її слово в слово. «Не докоряйте вашим прекрасним дітям, які будуть вам радістю й втіхою в старості. Я дав їм значно більше грошей, ніж ви втратили. І знайте ось що: від сьогодні ви й ваші діти під захистом ҐІЛЬЯНО». Мені це ім’я здалося таким чудовим, і написав він його великими літерами. Я кілька місяців бачила це ім’я уві сні. Самі тільки літери. ҐІЛЬЯНО.
Але полюбила я його через ту радість, яку він відчув, зробивши хорошу справу. Його справді тішить допомога іншим, це не змінилося. Я завжди бачу ту ж радість, наче віддаючи він отримує більше, ніж коли забирає. Саме тому народ Сицилії любить його.
— Любив, — тихо мовив Гектор Адоніс. — До Портелла-делла-Джінестри.
Джустіна опустила очі й палко сказала:
— Його все одно люблять.
Майкл швидко втрутився:
— Але ж як ви зустрілися знову?
— Мій старший брат із ним дружив. І,
