Не кохай мене - Ольга Джокер

***
Я тягнуся до сумочки і, театрально зітхнувши, дістаю звідти гаманець. Вдаю, що мені абсолютно все одно: я нікого і нічого не боюся, а сама миттю згадую скільки у мене з собою готівки і чи вистачить її, щоб погасити борг перед Радмілою. Ганебитися зовсім не хочеться.

- Скільки з мене? - Піднімаю погляд на дівчину.

- Що?

- Скільки з мене за зіпсований одяг?

Радміла посміхається і, не дочекавшись моєї згоди, сідає навпроти. Вона поправляє і без того ідеальне волосся і уважно мене розглядає. Дивно, що при першій нашій зустрічі я не була гідною такого. Чому ж зараз стала цікавою? Припущення приходить сама собою. Спонтанно. Бо ми з Ярославом тоді не переспали. Сподіваюся, Радміла цього не знає та думає, що в інтимному житті у нас все чудово.

- Я й сама можу дозволити собі новий одяг. Це просто ганчірка, — знизує вона плечима. - Дорога, але ганчірка.

- Добре, — киваю у відповідь. - Наполягати не буду.

Ховаю гаманець у сумочку і беру склянку з давно остиглим латте. Підношу його до губ і, зробивши ковток, ледь не кривлюся від огиди.

Чекаю, що Радміла усвідомлює — я не маю наміру з нею розмовляти. Встане і піде. Але вона не робить цього, ніби навмисне випробовуючи на міцність моє терпіння.

- Мене звуть Радміла, — нарешті вимовляє дівчина.

Вона ледь помітно посміхається і мене це дико дратує. Що їй від мене треба? Я і без неї знаю, якщо не все, то багато чого.

- Соня, — відповідаю неквапливо. - Софія.

- В курсі, хоч ми й не знайомі.

- Я не розумію, про що ви, Радміло, — хитаю головою. — Я взагалі на сестру чекаю. Вона виписується із лікарні.

- Я теж чекаю на сестру. Санну.

Людей у ​​кафе стає дедалі менше. Мені здається, що клієнти, що залишилися, дивляться виключно на нас. Дивляться та про все здогадуються.

- Послухайте, я не шукаю нових подруг, — заявляю Радмілі, сподіваючись, що в неї теж здадуть нерви.

- Навіщо тоді «стукала» до мене на сторінку?

В очах дівчата мерехтять тріумфуючі вогники. Вона якось розкусила, що профіль із артами є моїм.

- Здається, ми з тобою кохаємо одного чоловіка, — ледве чутно каже Радміла.

У вуха вбивається шум кавового апарату, і нічого більше. Я ж знала про це, знала... Давно. Майже із самого початку. Тоді чому кров посилено приливає до щок, а сорочка знову липне до спини?

- У нас складні стосунки, — пояснює Радміла. — Були та є. Так сталося, що ми познайомилися, коли я була нещасна у шлюбі. Ярік був моїм ковтком свіжого повітря. Моїм всесвітом.

Розповідаючи про мого Яра, вона посміхається. Цілком щиро і ніжно, змусивши моє серце живцем горіти в агонії.

- Під впливом обставин я зламалася і припустилася помилки, — вимовляє тремтячим голосом Міла. — Втім, це мало що змінило. Я, як і раніше, кохаю Ярослава, а він відчуває такі ж сильні почуття до мене. Він зраджує тобі, Софія. Зі мною. Навіть у ті моменти, коли ти про це не здогадуєшся.

- Навіщо мені ця інформація? — питаю роздратовано. — Я сумніваюся, що Ярослав зрадіє нашій розмові.

- Ти ж не скажеш йому про це?

- Я не стукачка, — відповідаю, гордо піднявши підборіддя.

На обличчі Радміли з'являється щось віддалено нагадуюче повагу. Та тільки мені вона не потрібне. Нічого не потрібно. Вона може говорити так спеціально. Наприклад, щоб я влаштувала істерику Ярославу, пред'явила претензії. Показала себе з найнеприємнішого боку. Як чинить з ним сама Радміла. Але десь у глибині душі я чудово розумію, що саме так було і є. Яр часто проводить вечори зі мною, але думками він десь далеко.

- Софіє, я не знаю, чому він одружився з тобою, — добиває Радміла. — Точніше, здогадуюсь… Просто хочу попередити, щоб на багато що ти не розраховувала. Як тільки я налагоджу всі свої життєві труднощі, а я зроблю це рано чи пізно, він покине тебе і розіб'є твоє крихітне серце.

- Ярослав одружений зі мною, бо йому зі мною добре і комфотно, — відповідаю самій собі не вірячи. — Він цінує відданість, і я йому її даю.

Мила посміхається. І сподіваюся розуміє до чого я хилю.

- Хочеш спробувати боротися? Ну, спробуй, — знизує вона плечима. — Буде боляче, Софіє, але ти маєш про все знати і бути готовою.

Хочеться розвернутися та піти. Негайно. Тому що парирувати мені немає чим. Але тіло неслухняне і ніби прикуте до стільця. На щастя, Радміла робить це першою. Не прощаючись, підводиться і йде.

Лунає дзвіночок, відвідувачі кафе оживають і починають шуміти набагато голосніше, ніж робили це під час нашої розмови з Радмілою.

До зали заходить Галя та радісним голосом повідомляє, що вже викликала таксі. Скаржиться, що цінник до селища просто божевільно високий, а коханий дав їй грошей тільки на аборт і не копійкою більше. Я відчужено дістаю з гаманця купюри і вручаю їх сестрі. Вона вщухає і чогось цілує мене в щоку.

Як добираюся додому я майже не пам'ятаю, але ледве переступаю поріг - мене прориває. Хочеться ламати і трощити все довкола. Я вмикаю музику на повну потужність, відкриваю шафу і вивертаю весь одяг на підлогу.