Наложниця Темного Лорда - Анні Флейм

— Ні, не болить.

Авжеж, от він взяв та й зізнався.

Піддавшись пориву, породженому дитячими спогадами, я тягнусь вперед та легенько дмухаю на рану. І помічаю, як чаклун ледь помітно здригається.

— Навіщо?..

— Матінка завжди дмухала мені на синці та порізи. Казала, що тоді швидше загоїться.

Чоловік сіпає куточком рота у швидкоплинному натяку на усмішку.

— Подивилась? — питає він.

— Так, — і одразу додаю, — тепер груди.

Тихо зітхнувши, чаклун повільно розстібає ґудзики. Моєму погляду відкриваються чотири чорні смуги на блідій шкірі. Порізи настільки глибокі, що я мимоволі скошую очі, аби подивитися на власні нігті. Нормальні, людські, тільки забруднені. 

Рани на грудях також набрякли кров'ю, і від їхнього вигляду в мене чомусь стискається серце.

— Пробач, — мій голос знову починає тремтіти. — Я не хотіла…

— Ще раз кажу — мені не боляче, — терпляче повторює Темний Лорд. — Можеш подмухати, якщо тебе це заспокоїть.

Я обережно схиляю голову і, мало не торкаючись губами до порізів, легенько дмухаю на них. А потім не витримую, і, судомно зітхнувши — мало не схлипнувши — притискаюсь лобом до закритого тканиною плеча чаклуна і закриваю очі. Не торкатись оголеної шкіри, так. Тому руки тримаю при собі — спираюсь ліктями о власні стегна.

Темний Лорд продовжує нерухомо стояти на одному коліні. Не відсторонюється, але навіть не намагається обійняти чи зробити ще щось. Просто тримається за загнуті кінці підлокітників по обидві сторони від мене.

Плече чаклуна приємно холодить лоба, амулет утримує на місці небезпечне тепло, що причаїлося в моїх грудях, а сама я відчуваю, як млосна слабкість поступається місцем звичайній втомі. От так би й сиділа скільки завгодно, попри оголеність та не надто зручну позу, але… Я відчуваю, як напружується плече.

— Що таке? — піднімаю голову та відсторонююсь, аби бачити обличчя Темного Лорда. Він дивиться на стелю.

— Демони.

Коротка відповідь лунає втомлено. Ох, Пресвітла, невже той шепіт в голові дійсно був…

— Зможеш сама дійти до своєї кімнати? — запитує чаклун.

— Саме своєї?

Краще перепитати, про всяк випадок.

— Так, там тобі буде безпечніше.

— Зможу.

Я розумію: навіть якщо це виявиться не так — краще не затримувати демоноборця. Чаклун на мить примружується, вдивляючись в моє обличчя, після чого киває та піднімається на ноги. 

— Тоді йди.

І сам робить крок назад, розчиняючись в повітрі. Мені ж нічого не залишається, окрім як виконати його наказ.