Багаті і бідні - Лариса Чагровська

— Як справи? Нормально, працюю, — збрехала Оленка і сльози підступили до горла.

Вона цінувала довіру, яка завжди існувала між нею і матір’ю. «Знайду нову роботу, тоді усе розповім», — виправдовувала себе чемна донечка. Насправді ж виправдання були зайвими. Донечка виросла і як доросла людина розуміла, що близьких людей потрібно оберігати від своїх проблем.

— Та що там у тій школі нового може бути, — трохи роздратовано пробубоніла Оленка.

Мама відчула, як дрижить доньчин голос і перепитала чи все гаразд. Хіба ж від мами можна щось приховати?

— Мамо, кажу ж тобі, все нормально, усе гаразд. Просто втомилась трошки. Ну що, може, досить тітку Ганю розорювати? — На все село було лише два телефони, тож мама час від часу просилась до сусідів, щоб подзвонити. — Добре, тримайся там. Бабусі з дідусем привіт. Цілую вас усіх. Па-па.

Оленка майже впала на підлогу. Їй стало неприємно і прикро. «Так, треба щось робити!» — швидко розмірковувала вона.

Фізична монотонна праця завжди була найкращими ліками від хандри. Колись Оленка заспокоювала нерви вишиванням. Тоді їй було лише чотирнадцять. Батько отримав виробничу травму на заводі, де пропрацював усе життя, і звільнився за інвалідністю. Без діла він сидіти не міг і почав пити. Її сильний та мужній татко поступово перетворився на домашнього тирана, який приносив лише клопіт.

Мама все терпіла і тягла свій тягар. Було справді скрутно. Не вистачало на харчі і теплий одяг. Так вони протягли два роки. У мами почали здавати нерви. Вирішено було продати квартиру і переїхати до бабусі з дідусем у село. Але раптом усе почало налагоджуватись, приятель влаштував батька охоронцем на приватному складі, де платили пристойні гроші і він одразу ж забув про горілку. Мама перестала мити під’їзди і плакати у подушку по ночах. Усе потихеньку ставало на свої місця, життя набувало звичних обрисів. Усі негаразди залишились позаду.

Закінчилось усе так само несподівано, як і відродилось. Батько захопився іншою жінкою і пішов до неї. Туманного суботнього ранку зібрав невеличку сумку, залишив гаманець із трьома зарплатами і записку. Після двадцяти років шлюбу. Після усього, що вони пережили разом. Кинув їх, не роздумуючи. І навіть не знайшов у собі сили сказати мамі все у вічі.

Мати була розчавлена. Вона любила батька, і досі любить. Туга за батьком не вщухала.

Оленці також було тяжко. Вона сумувала за батьком, за своїм щасливим дитинством. Переживала через маму, яка зів’яла на очах. Перестала слідкувати за собою, постаріла, а найстрашніше у неї погас вогник в очах. Погасло життя. Мама довго мучилась, картала себе, ненавиділа батька, нарікала на долю. А потім просто відпустила образу і пробачила. Тоді вона і вирішила повернутись у рідне село до батьків. Звичайно, щоб допомагати стареньким батькам, але насправді, щоб віднайти душевний спокій.

Оленка заходилась прибирати. «Геть дурні думки! Завтра зберусь і піду до гімназії, відмовлять, то відмовлять, а може і візьмуть! Ні, точно візьмуть!»

* * *

Ранок видався холодним. Осінь відступала перед наполегливим натиском зими.

Оленка підняла комір своєї легесенької курточки і заховала руки у кишені.

З-за будинків визирнула бордово-червона будівля гімназії.

Оленка пришвидшила крок і майже побігла.

На шкільних сходах зібрався натовп школярів. Підлітки голосно розмовляли, сміялись. Кілька хлопців з цигарками демонстративно обговорювали якусь гулянку, не гребуючи нецензурною лексикою.

— Добрий день, я на співбесіду до Віолетти Сергіївни. Де її кабінет? — Звернулась Оленка до охоронця.

— На другому поверсі повертайте направо і до кінця коридора, кабінет 27, — недбало махнув рукою охоронець, при цьому уважно розглядаючи Оленку.

Оленка подякувала і пішла. Вона швидко знайшла потрібні двері й постукала.

— Заходьте, — з-за дверей пролунав низький жіночий голос.

Оленка увійшла і застигла, перед нею стояла фарбована білявка з яскравим макіяжем, років неповних тридцяти.

— Добрий день. Я на співбесіду, — ледь видавила із себе Оленка. Вона ще ніколи не зустрічала такого молодого й ефектного директора гімназії.

— Олена Іванівна? — Уточнила директорка. — Сідайте, — та показала Оленці на крісло навпроти себе.

Оленка сіла. Усе йшло більш менш нормально. Вона швидко опанувала себе і бадьоро розповідала про свою освіту, різні методики викладання математики і любов до дітей. Віолетта Сергіївна робила вигляд, що уважно слухає і посміхалась очима. Директорка схвально кивала головою, поки не почула, у якій школі Оленка працювала до цього. Обличчя жінки перемінилось, — у 86? А чому звільнились? — Провокативне запитання вислизнуло ненавмисне. Директор і так уже знала, що не візьме Оленку на роботу.

— За власним бажанням. Далеко їздити. А ви поряд, я от сьогодні пішки пройшлась. Замість зарядки, — спробувала хоч якось викрутитися Оленка.

Віолетта Сергіївна промовисто хмикнула й максимально ввічливо відповіла, — вибачте, Олено Іванівно, я думаю наша вчителька математики поки витримуватиме навантаження, а якщо що, то я матиму вас на увазі. Контакти ваші маю.

Віолетта Сергіївна підвелась й іронічно посміхнулась. Це був знак, що їхня розмова закінчилася.

Обидві знали, яка справжня причина. Але ж зручніше все сховати за красивими відмовками і марними обіцянками, а ще додати нещиру посмішку і взагалі все чудово. Наче так і має бути.

— Так, дякую, що знайшли для мене час. До побачення, — Оленка засмутилась і навіть не вдавала усмішки.

Вона йшла коридором і не чула ні звука. «Я так і знала! Що тепер робити?» — сльози навертались на очі. — «Як тепер бути? Гроші закінчуються, треба ж щось їсти! Невже доведеться йти торгувати чи ще щось таке?»

Оленці завжди здавалось, що продавати на базарі різний мотлох — найжахливіша робота. Запевняєш людей купити те, що їм зовсім не треба. Інша справа, наприклад, аптекар. Продає ліки, радить, допомагає. Оленка хотіла мати пристойну професію. Її лякали невідомість та неминучість змін. А вона передчувала, що її життя от-от кардинально зміниться.

Дорогою додому Оленка купила хліба й масла. Грошей майже не залишилось. На вечерю приготувала котлети та зварила гречку. Знайшлась ще й банка маринованих помідорів, яку мама передала.

Місто непристойно швидко накрив вечір і Оленка зібралась вечеряти. У двері голосно постукали, а згодом пролунав коротенький дзвінок. «Невже мати приїхала без попередження», — злякано подумала Оленка. Але на порозі стояла давня Оленчина приятелька Іра. Вони не бачились років зо два. З тих пір, як Ірина вийшла заміж.

— Іро, — весело вигукнула Оленка, відчинивши двері, — оце так несподіванка, давненько не бачились.

Дівчата