Темні таємниці - Андрій Анатолійович Кокотюха

– Ні в чому покійного Євгена не звинувачую. Царство Небесне, земля пером.

– Дякую, – статечно промовив чоловік. – Є ситуації в житті, є моменти, коли слід пробачати одне одному задавнені образи.

– Можу я теж про дещо попросити? – не дочекалася відповіді, повела далі. – Давайте взагалі більше не повертатися до цієї теми. Розмова неприємна всім присутнім. Згода?

– Згода, – вони відповіли хором.

– І дайте мені вже спокій нарешті. Робіть свої справи, я займуся своїми.

– Дуже мило з вашого боку, Ольго.

– Тобто, Галю?

– Спершу самі пропонуєте їхати разом. Навіть наполягаєте. Фактично тягнете нас із чоловіком за руки сюди. Тепер, бачте, ми маємо дати вам спокій.

– А ви не задоволені, що я тут усе за вас вирішувала? Опікала вас, годувала, поїла, чорт забирай?

– Дорікніть нам ще шматком хліба, – Галина випнула підборіддя.

Борис поклав їй руку на плече.

– Ми все з’ясували. Є люди, котрі забагато думають про себе.

– Ви це мені? – Ольга думала, Заплави більше нічим її не здивують.

– Бажаємо вам у всьому розібратися й знайти Яну.

Подружжя зібрало речі швидко, злагоджено й мовчки. Коли виходили, попрощався тільки чоловік. Жінка намагалася не дивитися в її бік, й Ольга вкотре зробила висновок: світ населений дуже дивними людськими істотами.

Лишившись сама, знову заплющила очі, зручніше вмостилася в кріслі, спробувала розслабитися, згадуючи принагідно заняття з йоги. Ніби вдалося. Здається, навіть трохи задрімала. Не чекала стуку в двері, тож здригнулася. Крім Заплав, ніхто проситися не міг. Сто відсотків забули якусь жіночу дурничку.

– Що знову? – видихнула Ольга, широко розчахнувши двері.

– Здрастуйте.

На порозі – незнайома жінка, років сорок п’ять, коротко стрижена, попри спеку – у строгому діловому костюмі темних кольорів. Але Ольга впізнала незнайомку. Бачила її кілька годин тому в приймальні начальника поліції.

– Ви – секретарка Кушнірука.

– У мене обідня перерва. Можна зайти?

Барва відступила, пропускаючи несподівану гостю.

– Тетяна, – простягнула руку, легенько потиснула. – Я ж у поліції працюю. Тобто, маю до неї якийсь стосунок.

– Розумію. До чого…

– Це якщо цікаво, як вас знайшла.

– Мені цікаво, навіщо ви мене шукали.

– Бо почула: ви шукаєте доньку.

– Пані Таню, ми граємося в слова.

– Я допомогти хочу.

Жінки якийсь час їли одна одну очима.

– Поясніть, – мовила нарешті Ольга.

– Ви мати. Я мати. Втратила сина, старшого. Пішов добровольцем на Донбас, хай би він згорів синім вогнем. Під Дебальцевим, три роки тому… – Тетяна змахнула сльозу. – Це старший, Ігор. Маю ще двох, дочку й сина. Ми всі розуміємо, як воно – коли дитина зникає. Бачите, Ігор тоді пропав безвісти. Лише через дев’ять місяців удалося серед невпізнаних тіл знайти, дивом просто. Поховали, навіть вулицю нашу хочуть перейменувати на його честь.

– Співчуваю.

– А я вам. Бачила, якою ви від нашого начальства вийшли. Кушнірук ніби непогана людина, я тут багатьох бачила. Тільки все одно вашою справою займатися не буде ніхто.

– Мені вже дали зрозуміти. Бо справи нема як такої.

– Та отож. І не заведуть. Довго пояснювати чому.

– Не треба. У Києві те саме, як не гірше. Масштаби інші. – Бачите, як виходить. Але є варіант. Маю знайомого. Чоловік складний. Головно з жінками раду собі дати не може. Характер такий. Мужики з ним простіше домовляються.

– Про що?

– Про все. Та поговоріть хоча б. Дам адресу. Скажете – від Тані з приймальні привіт. Звати його Вадим, ім’я не аж таке затягане.

– Згодна. Він хто?

– Чотар його прізвище. Колись працював у карному розшуку. Та його тут багато хто знає.

– Щось на кшталт приватного сищика?

– Боже збав! Самі побачите, Олю. Поговоріть із ним, правда. Дай Боже, аби склалося все.

4

За свої сорок років Ольга Барва встигла побувати в більшості європейських країн, була в Америці, Канаді й Австралії.

У Луцьку ж опинилася вперше. Місто ніби невелике, та все одно незнайоме. Не орієнтуючись на місцевості, довірилася навігатору. Той заморочив порадами повернути ліворуч та праворуч через якусь кількість метрів, закрутив, хоч блукати наче особливо ніде, і нарешті вивів до потрібного місця.

Приватних забудов у місті виявилася більшість. Їхнє розташування не визначало центру чи околиць. Довелося трохи покататися, проте Ольга вже переконалася: заїхала не в самий кінець Луцька, але й від центру віддалилася. За невисоким парканом-сіткою побачила доглянутий одноповерховий будинок. Він мало чим відрізнявся від сусідських. Хіба в інших дворах о цій порі не видно було людей. А тут, на встановленому посеред саду турніку, завзято крутився чоловік у самих спортивних трусах.

Він не зважав на спеку й задуху. Глядачку не помітив, бо висів на перекладині спиною до неї. Навіть зі свого місця Ольга бачила, як блищить від поту м’язиста спина. Спортсмен спритно виконував підйом із переворотом, затим – склепку, після чого повільно, але впевнено перекручувався через голову вниз, завмирав, потому повертався у вихідне положення.

Схоже, комплекс вправ на турніку чоловік уже давно для себе розробив: розгойдавшись, підтягувався, перекидав себе через перекладину, далі крутив «сонце» уже на витягнутих руках.

А як зупинявся, повисав, аби розпочати знову.

Аж тепер Ольга роздивилася: гімнаст робив вправи без спеціальних прихватів, котрими спортсмени часто припинають себе до перекладини, аби раптом не зірватися. Чоловік учепився обома руками, здавалося, намертво. Ніщо у світі не змусить його розчепити пальці, послабити хватку. Те, що він виробляв, чим далі, тим більше нагадувало їй видовище, подібне до циркового номеру.

Нарешті чоловік завершив і зістрибнув на напівзігнуті босі ноги. Амортизація підкинула його м’ячем, він підстрибнув і лиш тепер повернувся до Ольги лицем. Тут вона отримала ще більший шок: на неї дивився літній чоловік, на обличчя – дід, проте з тілом, яке за всіма ознаками належало, звісно, не юнакові, але мужчині в розквіті сил. Як кажуть, у самому соку.

Якийсь час вони свердлили одне одного поглядами. Нарешті чоловік кивнув, зробив рукою вітальний жест і спокійно, з відчуттям власної гідності, посунув у глибину саду. Там Ольга вгледіла саморобну душову кабіну – пофарбовану в зелений колір прямокутну буду з великою залізною діжею на даху.

Спортсмен зник усередині, а збоку, від будинку, вона почула:

– Ви до кого? – й одразу. – Вам риби?

Глянувши ліворуч, побачила іншого мужчину, лице, дуже схожого на літнього гімнаста.

А проте двоє чоловіків були цілковитою протилежністю. На ґанку стояв моложавий, трохи старший за сорок чоловік в обрізаних до колін джинсах та чорній