Пастка для бабія - Валентина Бродська
Ще в потязі до Івано-Франківська я викинула стару сім-карту, а свого айфона останньої моделі позбулася на кілька днів раніше. Десь, мабуть, стоїть мій красунчик на вітрині у перекупів в одному з ТРЦ. Собі ж купила цілком пристойний китайський андроїд та інший номер. Я нікого не хотіла тягнути в своє нове життя.
Після обіду до готелю приїхав таксист, що мав відвезти мене до Києва. Весь мій багаж ледве помістився в його добряче вживаний універсал, навіть прийшлося скласти задні сидіння. Та все одно, невеличку спортивну сумку тримала всю дорогу на колінах.
З дому батьків я забрала майже весь свій одяг, предмети догляду, коштовності, а ще деякі дорогі мені дитячі іграшки, подарунки, фотографії, оргтехніку та різні записники. Адміністраторка готелю була трохи в шоці, спостерігаючи, як я з таксистом носимо і носимо речі. Вона навіть прибігла перевірити чи не поцупила я що-небуть з номеру. Я дала їй на чай і пояснила, що це речі з моєї проданої квартири, які я привезла до готелю не на її зміні.
Напередодні, через столичне агенство я винайняла окрему кімнату в квартирі з господинею і молилася, щоб мене не обдурили. Ночувати на вокзалі чи у хостелі з узбеками не хотілося зовсім.
Марія Павлівна, літня жіночка, справді існувала! Дякувати Богу. Вона не дуже зраділа, що я вселилися ввечері і своїми походеньками за численим багажем відривала її від перегляду чергового серіалу. Але невеличка матеріальна компенсація на тортик і чай покращила старенькій настрій. П'ятсот гривень зникли в об'ємному кармані домашнього халату.
Моя кімната була вбогою, але чистенькою. Меблі, які займали по периметру весь простір, я бачила хіба що в рекламі радянського кіно. Прислухавшись до себе, я відчула, що на даний момент мені абсолютно все рівно на чому сидіти і на чому спати. Найбільшим бажанням було зняти перуку, що я і зробила, чим викликала здивування у власниці квартири. Я показала їй свою ID-картку з сучасною фотографією, і пояснила, що перука — це просто модний аксесуар. Орендодавиця вчепилася своїми артритними пальцями в пластик і вертіла його на всі боки.
— Це що, тепер паспорт такий? Чудеса! Ні про чоловіка нічого, ні про дітей, ні місця прописки нема.
— Зате тепер є відбитки пальців в базі даних МВС, — втомлено зазначила я.
Мабуть, це заспокоїло жіночку і вона нарешті повернула мені документ.
Я перекусила фруктами і йогуртом, що брала з собою в дорогу, прийняла душ в щербатій ванні, постелила свою постіль на широкий продавлений диван і завалилася спати.
