Вітер у моїх руках - Христина Лі Герман

    — Він з'їхав з глузду? — я мало не вигукнула це. — Він... Він реально хворий! Ось чесно, Кім! Він... Він неможливий просто! Якийсь телепень!

    — І він закоханий в тебе, — слова Кім зупинили потік компліментів з рота. — Це факт для усіх, окрім тебе, Кетрін. Навіть хлопці це знають, а ти продовжуєш бігати від Лео, як від чумного.

    — А що мені, по-твоєму, ось так відразу повірити і негайно записатися до нього на уроки по вокалу, як Роуз? Чи... Господи, що я несу?!

    Відвернувшись і в серцях примружившись, я уперлася спиною об перила, намагаючись угамувати тремтіння.

    Я злякалася! Трясця, я майже заніміла від страху за нього. А головне — добре розуміла, що саме це і відчуваю — яскравий переляк і тривогу. 

    — Коли перегони? — хоч трохи упоравшись з емоціями, поставила єдине важливе питання.

    — Завтра увечері. Але якщо ти туди заявишся, Леонард нам цього ніколи не пробачить.

    — А це більше не ваша турбота. Я сама можу приймати рішення. І він не командуватиме мною. Ніколи!

    Я настільки упевнено відповіла, що Кім на секунду завмерла поглядом на моєму обличчі.

    — Невже крига скресла, а самоконтроль мон шері дав тріщину? — Кімберлі навмисне сказала це уїдливо, щоб розрядити обстановку.

   — Чоловіки занадто самовпевнені, Кім, — я похмуро втупилася в захід сонця. 

    Дивилася прямо на палаючий диск, який опускався між хмарочосів, точно посередині, ніби вони так і спроектовані — ловити сонце у свої тенета. 

    — Леонард не відступиться. Ні від перегонів, ні від тебе. Він такий. І я тобі про це казала з самого початку. 

    Я повільно повернулася до дівчини і завмерла. Не могла ніяк розгледіти її обличчя, бо осліпла. Певне, занадто довго дивилася на те, що спроможне зігріти, проте обпекти, як зараз. Вітер інший. Він не пече, він приносить свіжість, та коли лютує — стає гіршим за пекучі промені сонця. 

    — Такий, як вітер, — прошепотіла рідною, піймавши похмурий погляд подруги. 

    Напевне, у цей самий момент, вітер готувався перетворитися на буревій. 

    Входячи в двері шпиталю, я мала намір відшукати Леонарда негайно. Тому опинившись в гуртожитку інтернів, переодягнулася за лічені секунди. Адже знала, якщо він прочитав повідомлення, прибіжить відразу. Так і сталося.

    — Не смій в це втручатися! — заявивши прямо з порогу, Леонард закрив двері і злостиво оглянув мене.

    Напевне він тільки вийшов з операційної, бо на ньому був чепець і форма. Я спокійно склала речі в шафку, а надівши фонендоскоп на шию, продовжила застібати сорочку.

    Мовчки і дивлячись йому в очі.

    — Я повторювати не стану, Катерино!

    Підвівши брову, і не подумала відповідати, поки діставала з сумки бедж і ключ-карту.

    — Я чути нічого не хочу, про дурість, яку прочитав п'ятьма хвилинами раніше. Ти в це не втручатимешся, і тим паче не братимеш участі! Це тебе не стосується!

    Переглядаючи теку з картами хворих, я посміхнулася і гмикнула. Леонард, обвівши поглядом цю картину, не менш холодно всміхнувся і склав руки на грудях.

    — Граєшся? Думаєш, ось цей спектакль пантоміми мене вразить?

    — У мене тут виникло питання. Ти завжди такий деспотичний і зухвалий? Чи це травма дитинства? — я підвела підборіддя і гордовито підкинула брову.

    — Безглуздішої насмішки, я ще не чув. Ніби в старшу школу повернувся. Тоді і у мене питання, мон шері. Трохи не по темі, але все таки. Це ти так від усіх чоловіків, яких хочеш, бігаєш? Чи це спроба цноту вберегти? Пробач, але не схоже. На черницю ти не тягнеш.

    — Пра-а-а-вда? А що не так? Чи у тебе був і настільки згубний досвід?

    — Я істинний католик, — від його холодної посмішки, усередині розлилося звичне почуття азарту і збудження.

    — Ти істинний пройдисвіт, Кім-Гальяно, — зло заперечила і закінчила: — І я не дам тобі розбитися, або покалічити себе, через якогось дегенерата! Ти...

    — Що я? — він так різко і хижо подивився в очі, що я глитнула. — Що, Катерино? Що буде, якщо я розіб'юся?

    Леонард повільно підійшов ближче, чим закрив огляд чи не на реальність за своєю спиною. Адже, все, що я могла бачити — його погляд, що горить, та не обіцяє ніколи нічого хорошого.

    — Чому це стало так важливо для жінки, яка мені в обличчя кинула, що я такий же вошивий полігамний виблядок, який її зрадив? Чи я не правий, Катерино? Ти все ще порівнюєш нас? Це ж так?

    — Ні, Кім-Гальяно. Не порівнюю. 

    Леонард завмер усім тілом, а помітивши вираз мого обличчя і сам знітився.

    — Навіть не думай лізти в це. Що Кім тобі розповіла?

    — Достатньо, — я зробила крок убік і обійшла хлопця.

    Проте Леонард повернув мене назад. З легкістю схопив під лікоть і знову повторив в обличчя:

    — Ти не знаєш всього, Катерино. Це небезпечні перегони. Якщо ти туди заявишся, Марсель відразу здійснить те, навіщо все і затіяно. Він зажадає видовища набагато соковитішого, ніж просто перегони на трасі вночі. Він змусить тебе сісти на мій байк. Я не можу цього дозволити.

    — Чому? — я награно здивувалася, хоча сама мало не знепритомніла від слів хлопця. — Що не так? Ти не упевнений в собі? Ти ж так переконливо завжди завіряєш, що правий у всьому. Читаєш мало не мої думки, а дозволити допомогти тобі не хочеш. Леонарде, тобі не здається, що погрожувати трахнути жінку це... якось простіше, ніж змусити її слухатися тебе?

    Він випрямився і навис наді мною, як скеля. У якийсь момент я вловила явні зміни. Щось промайнуло в його очах, пробігло, як спалах, змінивши погляд Леонарда.

    — Адреналіну захотілося? Так, мон шері?

    — Жахливо, — я єхидно посміхнулася, але не довго раділа.

    — Тоді у мене умова, Катерино. Якщо ти сядеш на мій байк, і я виграю перегони, — ти моя!

    Сказати, що я заніміла — нічого не сказати. Леонард, не втратив такий момент, а тому нахилившись, зашепотів прямо в губи: