Три метри над рівнем неба - Федеріко Моччіа

Марія внутрішньо усміхнулася.

— Піду приберу у вашій кімнаті, — і вийшла.

Степ відсьорбнув гарячої кави. Полло розкрив газету й поклав її на стіл.

— Бачив? Яка фотографія — ураган!!! Шик… Ти — в газеті…

Степ поклав руку на сторінку «Римська хроніка». І справді. Ось він. На своєму мотоциклі, а позаду Бабі, й вони піднялись на задньому колесі перед фотографами. Абсолютно впізнавані, дякувати Богу, їх сфотографували спереду. Номерів не було видно, а то було б непереливки. Там була й стаття. Перегони, імена деяких затриманих, приїзд поліції та опис їхньої втечі. Полло захоплено глянув на друга.

— Прочитав? Ти просто легенда, Степе! Ти тепер знаменитий! Бля, от про мене б таку статтю.

Степ усміхнувся йому:

— Ти не вмієш так ставати на одне колесо, як я. О, але ж яка гарна ця фотка! Бачив Бабі — як добре вийшла?

Полло кивнув. Він би не назвав Бабі своїм ідеалом жінки. Степ підняв газету обома руками й захоплено подивився на фотографію.

— Безперечно, моя фотка — просто гарнюща!

Спитав себе, чи Бабі її вже бачила. Точно ні.

— Полло, ти мусиш поїхати зі мною в одне місце. Випий кави, поки я сходжу в душ.

Степ вийшов. Полло сів на його місце. Глянув на фотографію. Почав перечитувати статтю. Узяв філіжанку, підніс її до губ. «Яка гидота! А, ну звичайно. Степ же п’є каву без цукру».

Голос Степа глухо долинув із ванної:

— О котрій зачиняються магазини?

Полло поклав собі третю ложечку цукру в каву. Потім глянув на годинник.

— Менш ніж за годину.

— Бля, мусимо поспішити.

Полло скуштував кави. От тепер інша справа. Закурив. Степ з’явився у дверях. Він був у банному халаті й маленьким рушником енергійно витирав своє коротке волосся. Воно швидко висохло. Потім підійшов до Полло і знову глянув на фотографію.

— І як воно — бути другом легенди?

Полло скорчив гримасу, ніби кажучи: «Не перебільшуй». Степ узяв у нього з рук філіжанку й відсьорбнув.

— Яка гидота! Як ти її п’єш, отаку солодку? Вона жахлива! Не дивуюсь, що ти такий гладкий! Скільки ложечок ти туди вгатив?

— Я не гладкий. Я фальшивий худий.

Степ удавано посерйознішав.

— Ох, Полло, зараз, коли в тебе з’явилась дівчина, ти мусиш повернутися до занять у спортзалі, менше курити і сісти на дієту. Бо інакше вона тебе покине! Жінки жахливі, на хвилинку розслабишся — і все, кінець. Крім того, тепер, після моєї фотки, як мінімум, ти теж маєш з’явитись у газеті.

— Та я вже був у газеті, раніше за тебе. З «ультрас»46. Я там великим планом — ураган просто — з пов’язкою на лобі й піднятими руками, типу «капітан уболівальників».

— Ти не розумієш, зараз уболівальник не котирується. У моді шибеник, хуліган… Бачиш, вони зробили репортаж про мене. Бля, це справді я… О, слухай, як гадаєш, я можу зажадати кілька тугриків від «Мессаджеро»? «Використання зображення» і все таке, ні?

Полло похитав головою. Степ усміхнувся йому і пішов одягатися. Полло допив свою каву. Потім підвівся й провів собі долонею по череві. Степ мав рацію. З понеділка треба повернутися до занять у спортзалі. Невідомо чому, але майже весь світ починається з понеділка.

Полло на мотоциклі чекав на проспекті Анджеліко.

Степ вийшов із «Трафаретного друку». Його синя куртка ще зберігала запах розчинів та дивних хімічних речовин. Полло завів мотоцикл і газонув. Степ сів позаду нього дуже акуратно, щоб не пошкодити постер.

— Гей, Полло, їдь повільно, бо я тримаю його між нами.

— Скільки з тебе взяли?

— Двадцять дві штуки.

— А хай би їх муха вбрикнула. Я хотів зробити таке зі своєї фотографії, але це аж так дорого?

— Вони її роздруковують, а потім ще ламінують. Якщо подумати, це не так уже й багато.

— Не хочу про це думати. Куди ми маємо їхати зараз?

— На площу Ячіні.

— А нащо?

— Там мешкає Бабі.

— Та ти що? І ти ніколи досі її не зустрічав?

— Ніколи.

— Життя — воно дивне, га?

— Чому?

— Ну, досі ти її не зустрічав, а тепер бачиш щодня.

— Так, дивне.

— І воно ще дивніше, коли ти починаєш бачитися з нею щодня та ще й подаруночки возиш.

Степ ляснув долонею по голій шиї Полло.

— Ой!

— Припини! Ти скидаєшся на одного з тих нуднезних таксистів, що теревенять без упину, поки везуть тебе кудись, і ще й запитаннями мучать. Тобі лише хрипкуватого радіо бракує, і був би повний комплект.

Полло весело кермував мотоциклом, потім кумедно склав губи, щоб зробити свій голос металічним, імітуючи радіо в таксі: — Шпшш… площа Ячіні для Полло 40, площа Ячіні для Полло 40.

Степ знову його ляснув. Потім почав плескати долонею по обличчі — по щоках, по лобі. Полло продовжував зображати радіо в таксі, волаючи на всі легені: — Площа Ячіні для Полло 40, площа Ячіні для Полло 40.

Так і їхали, регочучи й горланячи, зиґзаґами у потоці машин, що занепокоєно гальмували. Наздогнали таксі. Полло загорлав просто у віконечко: — Площа Ячіні для Полло 40!

Таксист підскочив на сидінні, але нічого не сказав. Мотоцикл віддалився. Таксист підняв руку, вказав на них пальцем і похитав головою. Було чудово зрозуміло, що його ідолом у кіно був як максимум Альберто Сорді, але точно не Роберт де Ніро47. Степ і Полло проїхали повз регулювальницю — впритул, усміхаючись до неї, торкаючись краєчка її спідниці й корчачи еротичні гримаси. Полло ще й язика висолопив. Вона навіть не зробила спроби записати номери. Бо що б вона написала щодо причин штрафу? Дорожні правила не карають за спроби позалицятися, навіть за такі грубі, як ці.

— Площа Ячіні для Полло 40, приїхали!

Мотоцикл Полло із ревінням зупинився перед шлагбаумом житлового комплексу Бабі.

Степ привітався з портьє, який відповів на привітання й пропустив їх, хоч і глянув на цих двох бугаїв дещо стурбовано. Полло обернувся до Степа: — Отже, ти тут уже був: портьє тебе впізнав.

— Ніколи. Портьє всі такі: достатньо з ними привітатися, і вони тебе впускають! Зупинися тут і чекай на мене.

Степ зіскочив з мотоцикла.

Полло газонув і вимкнув мотор.

— Швидше, бо ота штука, що рахує гроші, цокає…

— Таксометр.

— Гаразд, як його, бля, звати, так і звати. Рухайся. Бо інакше поїду