Золоте теля - Євген Петрович Петров

— Ви, мабуть, не чули, громадянине професор, що в Середній Азії є така тварина, зветься верблюд. У нього на спині є дві купини. І був у мене знайомий залізничник, ви, мабуть, чули, товариш Должностюк, багажний роздавальник. Сів на цього верблюда поміж купин і вдарив його лозиною. Верблюд був лютий і почав його отими своїми купинами давити. Трохи на смерть не задавив. Должностюк, проте, встиг зіскочити. Бойовий був паруб'яга, ви, мабуть, чули? Ну, верблюд йому весь кітель обплював, а кітель щойно з пральні…

Вечірня бесіда вже вичерпалася. Зіткнення двох світів закінчилося благополучно. Сварки якось не виникло. Співіснування двох систем — капіталістичної і соціалістичної — в літерному поїзді, хоч-не-хоч, мало продовжуватись щось близько місяця. Ворог світової революції, пан Гейнріх, розповів старий дорожний анекдот, після чого всі пішли до ресторану вечеряти, переходячи з вагона у вагон хисткими залізними щитами і мружачи очі від пронизливого вітру. Та в ресторані населення поїзда розсілося нарізно. Тут же, під час вечері, відбулися оглядини. Закордон, репрезентований кореспондентами найбільших газет і телеграфних агентств усього світу, добропристойно налягав на горілку і з жахом, але ввічливо поглядав на ударників в чоботях і на радянських журналістів, які заявилися сюди по-домашньому, в нічних пантофлях і з самими запонками замість галстуків.

Усякі люди сиділи у вагоні-ресторані: і провінціал з Нью-Йорка містер Бурман, і канадська дівчина, що прибула з-за океану лише за годину до відходу літерного поїзда і через те ще як очманіла крутила головою над котлетою в продовгуватій металевій тарілочці, і японський дипломат, і ще один японець, трохи молодший, і пан Гейнріх, жовті очі якого чомусь посміхалися, і молодий англійський дипломат з тонкою тенісною талією, і німець-сходознавець, що терпляче слухав розповідь провідника про існування дивовижної тварини з двома купинами на спині, і американський економіст, і чехословак, і поляк, і четверо американських кореспондентів, — зокрема і пастор, що пише для газети спілки християн-молодиків, і стопроцентна американка з древньої піонерської родини з голландським прізвищем, яка уславилася тим, що минулого року відстала в Мінеральних Водах від поїзда і з метою реклами якийсь час переховувалася у станційному буфеті (ця подія викликала в американській пресі великий переполох. Три дні друкувалися статті під інтригуючими заголовками: «Дівчина з старовинної сім'ї в лабетах кавказьких горців-дикунів» і «Смерть або викуп») і багато інших. Одні ставилися до всього радянського вороже, другі мали надію в найкоротший термін розгадати загадкові душі азіатів, треті ж намагалися добросовісно зрозуміти, що ж, врешті-решт, діється в Країні Рад.

Радянська сторона гомоніла за своїми столиками. Ударники принесли з собою їжу в паперових кульках і налягали на чай у підстаканниках з білого круппівського металу. Грошовитіші журналісти замовляли шніцелі, а Лавуазьян, якого раптом охопив приступ слов'янізму, вирішив похизуватися перед іноземцями і замовив нирки-соте. Нирок він не з'їв, бо не любив їх змалку, та все ж поглядав гордо й бундючно на іноземців. І на радянській стороні були різні люди. Був тут сормовський робітник, посланий у цю подорож загальними зборами, і будівник з Сталінградського тракторного заводу, який десять років тому лежав в окопах проти Врангеля на тому ж полі, де зараз стоїть тракторний гігант, і ткач із Серпухова, якого цікавила Східна Магістраль, бо вона мала прискорити доставку бавовни в текстильні райони.

Сиділи тут і металісти з Ленінграда, і шахтарі з Донбасу, і машиніст з України, і керівник делегації у білій російській сорочці з великою бухарською зіркою, одержаною за боротьбу з еміром. Як би здивувався дипломат з тенісною талією, коли б дізнався, що маленький ввічливий віршотворець Гаргантюа вісім разів побував у полоні у різних гайдамацьких отаманів і був навіть розстріляний махновцями, про що він не любив розповідати, бо це викликало дуже неприємні спогади про могилу, з якої йому довелося вибиратися з простріленим плечем.

Можливо, що і представник християн-молодиків схопився б за серце, з'ясувавши, що веселий Паламидов був головою армійського трибуналу, а Лавуазьян заради газетної інформації переодягся жінкою і пробрався на збори баптисток, про що і написав велику антирелігійну кореспонденцію, що жоден з присутніх тут. радянських громадян не хрестив своїх дітей і що серед цього кодла є навіть четверо письменників.

Різні люди сиділи в вагоні-ресторані.

Другого дня збулися слова плюшевого пророка. Коли поїзд, гуркочучи і ухкаючи, переходив Сизранським мостом Волгу, літерні пасажири неприємними міськими голосами затягли пісню про волзького богатиря. Співаючи, вони намагалися не дивитися один одному в вічі. В сусідньому вагоні іноземці, яким не було добре відомо, де і що належить співати, з захопленням виконували: «Ей, полным полна коробочка», прилучивши до неї дивний приспів: «Ей, юхнем». Листівки людині з плюшевим носом ніхто не надіслав, було совісно. Один лише Ухудшанський стримував себе, не співав разом з усіма. Тоді як пісенний розпал охопив увесь поїзд, лише один він мовчав, зціпивши зуби і вдаючи, що читає «Полное географическое описание нашего отечества». Він був суворо покараний. Музичний пароксизм стався з ним вночі, далеко за Самарою. Опівночі, коли цей незвичайний поїзд уже спав, з купе Ухудшанського долинув хиткий голос: «Єсть на Волге утес, диким мохом порос». Подорож взяла своє.

А ще пізніше, коли заснув і Ухудшанський, двері на площадці відчинилися, на мить долинув вільний гуркіт коліс, і в порожній розкішний коридор, озираючись, увійшов Остап Бендер, Якусь мить він вагався, а потім сонно зробив помах рукою і відчинив перші ж двері купе. При світлі синьої нічної лампочки спали Гаргантюа, Ухудшанський і фотограф Меншов. Четвертий, верхній диванчик був вільний. Великий комбінатор недовго роздумував. Відчуваючи втому в ногах після тяжких поневірянь, безповоротних втрат і двогодинного стояння на підніжці вагона, він поліз нагору. Звідтіль він уздрів дивовижне видіння: біля вікна на столику, задерши ніжки вгору, як голоблі, лежала білотіла варена курка.

— Я йду непевною стежкою Паніковського, — прошепотів Остап.

Сказавши це, він потяг курку до себе і з'їв Її без хліба і солі. Кістки він засунув під твердий полотняний валик. Він заснув щасливий під скрипіння переборок, вдихаючи неповторний залізничний запах фарби.

Розділ XXVII

«ДОЗВОЛЬТЕ УВІЙТИ НАЙМАНЦЕВІ КАПІТАЛУ»

Вночі Остапові наснилося засмучене, як у тумані, обличчя Зосі, а потім привидівся Паніковський. Порушник конвенції був у кучерському капелюсі з пером і, заламуючи руки, казав: «Бендере! Бендере! Ви не знаєте, що таке курка! Це дивовижний жирний птах, курка!» Остап не