Смиренність отця Брауна - Гілберт Кійт Честертон

сланець неба неначе хтось розбив крижану бурульку, що розпалася на безліч холодних діамантових зірок. Усе в цій густо залісненій і слабо освітленій місцині закоцюбло від лютого, тріскучого морозу. Чорні порожнини поміж стовбурами здавалися бездонними печерами описаного в скандинавських сагах пекла, де панує льодяний холод. Навіть прямокутна кам'яна башта церкви виглядала як капище північних поганських народів, що височіло над прибережними скелями десь в Ісландії. То була справді люта ніч, особливо для тих, кому заманулося б у ту пору оглядати кладовище на церковному подвір'ї. Проте, з іншого боку, можливо, цей огляд вартував того, щоб його здійснювали саме у такий час.

Цвинтар добре проглядався на тлі попелястого лісового масиву, як пасмо чи віднога зеленого дерну, що у зоряному світлі мав сіруватий відтінок. Могили лежали переважно на схилі; навіть стежка, що вела до церкви, була така крута і звивиста, як гвинтові сходи. На вершині пагорба, у доволі рівному і добре помітному місці, стояв пам'ятник, що робив усю цю місцину відомою. Він разюче вирізнявся з-поміж непримітних довколишніх могил своєю формою, бо був твором одного з найвидатніших скульпторів сучасної Європи, ім'я якого, однак, швидко відійшло у тінь слави тієї людини, пам'ятник якій він створив. Під штрихами тонкого срібного олівця на тлі зір вимальовувалася масивна металева постать розпростертого горілиць солдата, сильні руки якого складені у вічній молитві, а голова спочиває на рушниці. Його величне обличчя окантовувала борода чи, радше, бакенбарди у стилі старого суворого полковника Ньюкома. Але уніформа, проста і зручна, свідчила про її застосування у сучасній війні. Праворуч від вояка лежала шабля з відламаним вістрям, а ліворуч — Біблія. У сонячні літні дні пополудні сюди приїжджали фургони, переповнені американцями і місцевими мешканцями, які бажали відвідати могилу героя, але навіть тоді вони відчували, що тут, біля журної й занедбаної церковки, у глушині безкрайого лісу, йому не місце. Відтак можна було сподіватися, що темної морозної ночі, у розпал зими, це кладовище полишать наодинці із зорями. Однак серед тиші змерзлого лісу рипнула дерев'яна хвіртка, впустивши дві невиразні постаті у чорному, які подерлися догори стежкою, що вела до пам'ятника.

Зоряне світло було надто слабким і не дозволяло детальніше роздивитися риси прибульців. Можна було лише зауважити, що обидва були одягнені у чорне і один був чоловіком надзвичайно високим, а інший — навпаки, на диво низеньким. Вони підійшли до висіченого з каменю пам'ятника історичному герою і кілька хвилин мовчки розглядали його. Навколо панувала мертва тиша і можна було уявити, що й вони самі — не люди, а примари. Принаймні початок їхньої розмови був аж надто незвичайним. Першим лячну німоту порушив невисокий:

— То де мудра людина ховатиме камінець? — запитав він напарника.

Велетень відповів низьким голосом:

— На узбережжі.

Невисокий схвально кивнув і, знову помовчавши, спитав:

— А де мудра людина ховатиме листок?

— У лісі, — відповів його напарник.

Настала мовчанка, а тоді запитав уже високий:

— То ви маєте на увазі, що коли мудра людина захоче сховати справжній діамант, то зробить це поміж фальшивих?

— Та ні, — посміхнувся невисокий, — забудьте про те, що було.

Він потупав ногами з холоду, а тоді промовив:

— Я думаю не про це, а про зовсім інше, значно дивовижніше. Ану, запаліть сірника, будь ласка.

Велетень понишпорив у кишені, й незабаром у полум'ї сірника вся поверхня пам'ятника засяяла золотом. На пласкому боці чорними літерами було викарбувано пам'ятні слова, які американці читають з такою шанобою:

Вічна пам’ять генералові пану Артуру Сен-Клеру, героєві й мученикові, котрий завжди перемагав своїх ворогів і щадив їх, але був ними, врешті, зраджений і вбитий. Хай Бог, у якого він вірив, винагородить його і помститься за нього.

Сірник догорів і, обпікши високому пальці, упав додолу. Високий збирався вже запалити іншого сірника, але невисокий напарник спинив його:

— Не треба, Фламбо, дякую, друже. Що я хотів, те побачив. Точніше, чого я не хотів, того я й не побачив. А тепер нам доведеться пройти ще півтори милі до найближчого заїзду, і я спробую вам усе детально розповісти. Бог свідок, для цієї історії необхідне вогнище і трохи елю.

Вони зійшли обривистою стежкою до заржавілої хвіртки, зачинили її й попрямували униз лісовою замерзлою дорогою. Добру чверть милі йшли мовчки, аж тоді невисокий промовив:

— Так, мудра людина ховає гальку на узбережжі, серед інших таких самих камінців. Але що їй робити, якщо поблизу немає узбережжя? Що вам відомо про трагедію того великого Сен-Клера?

— Я нічого не знаю про англійських генералів, отче Браун, — зізнався велетень, посміхаючись, — натомість я більше поінформований про англійських полісменів. Не розумію, навіщо вам було тягнути мене в таку далечінь до мощей цього воєводи, як його там? Можна подумати, що його поховали у шістьох різних місцях. Я бачив меморіал, присвячений генералові Сен-Клеру, у Вестмінстерському абатстві, статую його на здибленому коні на Набережній, меморіальну дошку з його портретом на вулиці, де він народився, і ще одну — там, де він мешкав, а тепер ви потягнули мене серед ночі ще й до його могили на подвір'ї сільської церкви. Мене вже починає втомлювати ця велична особистість, тим паче, що я й гадки не маю, хто ця людина. То за чим ви полюєте у всіх цих гробівцях і пам'ятних місцях?

— Я шукаю лише одне-єдине слово, — сказав отець Браун. — Те, якого там бракує.

— То ви збираєтеся розповісти мені ту історію, чи ні? — запитав Фламбо.

— Передусім я маю розділити її на дві частини, — зауважив священик, — на ту, яка