Картковий будинок - Майкл Доббс

П’ятниця, 19 листопада

Для Меті це був складний тиждень. Темпи активності у виборчій гонці різко стрибнули, та вона досі товкла воду, почуваючись позаду всіх подій. З її небагатьох співбесід нічого не вийшло. Їй стало ясно, що її бойкотували всі газети Лендлесової імперії, яка дедалі розросталася, а ті конкуренти, що лишилися, здавалося, не надто прагнули протистояти йому. Розійшовся поголос: вона «важка». А в п’ятницю зранку піднялася ставка по іпотеці.

Та найгіршим з усього цього було її розчарування в собі. Зібравши ще більше шматочків головоломки, вона досі ніяк не могла розгледіти у них візерунок. Здавалося, нічого не пасує. Це лишило у скронях тупий пульсуючий біль, що не минав днями, тож вона витягнула з шафи спортивний одяг і вийшла на пробіжку засипаними листям доріжками і стежками Голанд-парку, сподіваючись, що ця така необхідна фізична вправа розвантажить тіло і розум. Натомість вправа лише додала болю: тепер пекло в легенях і ногах. У Меті закінчувались ідеї, витримка і час. До першого голосування лишалося всього чотири дні, а все, чим вона займається,— це розлякує білок.

У згасаючому вечірньому світлі вона бігла розкидистою алеєю з каштанами, що бовваніли над нею велично і безлисто; по Лайм-трі-воку, де у світлі дня горобці йшли до рук, ніби домашні улюбленці; повз червону цеглу руїн старого Голанд-гаузу, спаленого дотла півсторіччя тому й оповитого спогадами про минулу славу. В часи, коли Лондон ще не переріс у ненажерливе урбаністичне скопище, Голанд-гауз був заміською садибою Чарльза Джеймса Фокса, легендарного радикала вісімнадцятого сторіччя, який провів усе життя, вишукуючи причини революції й плануючи повалення прем’єр-міністра. Марно. Та хто ж цього разу спромігся на те, у чому він провалився?

Меті ще раз пройшлася по всьому, що знала: по полю битви, на якому впав Колінґридж, по виборчій кампанії, по витоках, скандалах і людях, яких затягнуло в трясовину,— а це не лише Колінґридж та його брат Чарльз, а й Вільямс, О’Ніл, Берстед, Маккензі, сер Джаспер Ґренджер і, звісно ж, Лендлес. Це все. Все, що вона має. Тож куди їй звідси рухатися? Підіймаючись по схилу до найвищої точки лісистого парку, вгрузаючи у м’яку землю, вона жонглювала різними варіантами, сподіваючись, що, може, щось і випаде.

«Колінґридж не дає інтерв’ю. Вільямс говоритиме лише через свій прес-офіс. О’Ніл, здається, неспроможний відповідати на питання, а Лендлес не спиниться заради мене й на пішохідному переході. Що лишає...» Вона раптово зупинилася, розсипаючи мертве листя. «Ха, вас, містере Кендрик».

Вона знову побігла, і ноги полегшали, коли вона подолала верхівку пагорба і понеслася донизу довгим схилом, який вів до її дому. Їй покращало. В неї відкрилося друге дихання.

Субота, 20 листопада

Тихо вилізши з ліжка, щоб не потурбувати дружину, Гарольд Ерл, прямуючи в душ, відчув задоволення своєю тижневою роботою. Його охрестили одним з п’яти «найімовірніших» кандидатів, у нього на очах перестав котитися потяг Семюела, а потяг Маккензі зійшов з рейок. Звісно, була ще вистава головного організатора, та Ерл не вірив, що Уркгарт спроможеться на успіх: у нього не було старшого кабінетного досвіду управління великим державним департаментом, а в кінцевому підсумку, рахується саме досвід. Особливо такий досвід, як у Ерла.

Він почав свій підйом багато років тому як особистий парламентський секретар Меті Тетчер, з посту без жодного формального впливу, та близьке перебування до вічного вогню вкидало всіх у трепет. Його сходження до Кабінету було стрімким, і він утримував кілька важливих портфелів, включаючи відповідальність за серйозні урядові шкільні реформи як міністр освіти — це вже останні два роки, за Колінґриджа. На відміну від деяких попередників, йому вдалося знайти порозуміння з вчителями, хоча й були такі, що звинувачували його у неспроможності виносити справді жорсткі рішення, називаючи його примирителем.

Та хіба партії у її теперішньому стані не потрібно трохи примирення? Внутрішня боротьба навколо Колінґриджа лишила шрами, а дедалі більша гострота кампанії вибору його наступника не робила нічого, як тільки втирала сіль у рани. Особливо підливав олії у вогонь Вултон, намагаючись реанімувати свій колишній «суворий північний» політичний стиль; та називати заступ сраною лопатою — тільки гірше суперечити традиційному духу в партії. Прийшов час Ерла, прийшов час.

Сьогоднішній день, субота, стане великим днем, прихильники партії на мітингу в його окрузі махатимуть прапорами, яскраво оздоблена зала переповнена буде прибічниками, яких він може назвати на ім’я — звісно, що перед камерами. І він оголосить масштабну політичну ініціативу. Вони зі службовцями працювали над нею певний час, ще трохи зусиль — й вони її закінчать. Уряд вже й так запропонував випускникам, які не знайшли роботи, гарантоване місце на підготовчих курсах, але тепер у них буде можливість пройти ці курси в іншій країні Спільного ринку[44], отримуючи практичні навички, а також вивчити мову.

Ерл був певен, що промову сприймуть гарно. Промову, що ряхтітиме новими горизонтами, можливостями для молоді, яскравішим майбутнім та іншими банальностями, які він міг втиснути у кожен її дюйм.

І coup de grace[45]. Він так назве це, використає французьку, цілком відповідно. Він змусить бюрократів у Брюселі за все заплатити. Він вже передчував бурхливі оплески, які хлинуть на нього, підхоплять і понесуть його аж на Даунінг-стріт.

Коли він прибув, на в’їзді до Ессексу на нього вже чекав великий натовп з аплодисментами. Люди розмахували маленькими Юніон-Джеками і старими виборчими плакатами, які проголошували його «Графом Ессекським»[46]: їх винесли, щоб надати події атмосферу виборчої гонки. Був навіть духовий оркестр, який вдарив, тільки-но Ерл зайшов у двері зали, тиснучи людям руки праворуч і ліворуч. Місцевий мер вивів його на низький дерев’яний поміст, поки оператори й освітлювачі маневрували у пошуках найкращого кута. Ерл зійшов сходами, поцілував дружину, оглянув натовп, прикрив очі від світла, помахав на оплески, а тим часом мер оголосив, що це «людина, яку непотрібно представляти, тільки не вам — а скоро вже й нікому в країні!» В той момент Гарольд Ерл почувався на вершині найбільшого особистого тріумфу свого життя.

І саме в цей момент він уздрів декого. Той стояв у першому ряді, затиснутий між іншими натхненними прихильниками, махав рукою й аплодував з усіма. Саймон. Єдина людина на світі, якої він сподівався більше ніколи не бачити і не чути.

Одного разу вони зустрілися