Фантомна довіра - Лана Вернік

Проблеми… Нема у неї ЖОДНОЇ проблеми. Секс у жінок — в голові. Вони можуть спати з чоловіками і не бажаючи їх, тому що “так треба” чи за гроші, але досягти справжнього піку насолоди... Та жінці простіше все зробити самій, ніж з чоловіком, до якого нічого не відчуває. І Лора до нього не байдужа. Нічим іншим пояснити те, що щойно сталося, Степан не міг. Вона дуже чутлива, реагує на кожен його дотик… щиро, без награності — це було приємно, це було прекрасно, це — йому дуже подобалося.

Лора відкрила очі. Кімната ще хиталася. Степан стояв поруч і тримав її в обіймах. Жар у тілі потроху спадав, лишаючи по собі солодку млість. Невже з нею трапилося те, про що так часто говорила Тоня? Так швидко? Як? Вони ж просто цілувалися... Стало і радісно і соромно водночас. Вона точно не фригідна, але що Степан про неї подумає? Що вона занадто хтива?

— Ти — неймовірна, — прошепотів він Лорі на вухо, ніби прочитав її думки.

Вона підняла голову і розгублено поглянула йому в очі. Різні, для когось — дивні, а для неї — наймиліші. Степан усміхався і дивився на неї з такою ніжністю, що сором вмить кудись зник. Неможливо відчувати сором, коли на тебе дивляться ТАК. Він знову поцілував її. Лариса відповіла палко та пристрасно. Невдовзі Степан відхилився, важко дихаючи.

— Нам варто зупинитися, потрібно йти.

— Так… — Лора кивнула важко дихаючи, жар повертався. — А то Бакеро прийде знову.

— Ще є моя бабуся, — він усміхнувся. — Йдемо?

Їй нікуди не хотілось йти, хотілося лишитися тут, з ним, у цій кімнаті і забути про решту світу…

— Степане… — Лора поклала долоні йому на груди і затримала погляд на принті його футболки.

— Що?

— Ти маєш знати. Я вперше… — вона запнулася. Мабуть, її зізнання про “перший оргазм” зараз прозвучить дико на фоні того, що він знає, що у неї був хлопець. І водночас Лора відчула, як він міцніше стис обійми.

— В житті багато чого буває вперше. Ти ще багато чого дізнаєшся, але ЦЕ я обіцяю тобі часто, — Степан усміхнувся, і Лора мало не згоріла від сорому, почувши його обіцянку. Вона знітилась, і ця її реакція його повеселила. 

— Ну, мАла, ну чого ти соромишся? — він поцілував її в скроню. — Ходімо, Наядо, бо по нас зараз прийдуть…   

Як у воду дивився. Лиш вони вийшли у прихожу, і Лора, сівши на тумбу, почала взувати мокасини — до будинку зайшла Віра Хризонівна.

— Скільки вас можна чекати?

— А в чому проблема? — поцікавився Степан, взуваючи кросівки.

— Я вже думала, що у вас щось трапилося.

— Що у нас могло трапитись? Мені Лора вколола антибіотик. Після нього потрібно полежати, бо ногу тягне. Не придумуй, бабусю, — Степан підвівся, взяв Лору за руку і вони вийшли з будинку. Хризонівна пішла за ними, не відводячи погляду від поєднаних рук.

— Навіщо тобі антибіотик? 

— Бабусю, у мене запалення і висока температура.

— То, може, потрібно піти до лікаря, а не дозволяти проводити над собою досліди студенткам? — буркнула жінка.

— Мого брата повели до лікаря. Це йому допомогло? — Степан озирнувся до бабусі, пропускаючи Лору перед собою в альтанку.

На столі стояли дві великі піци у картонних коробках і дві упаковки чеського пива, з однієї вже дістали три банки. Пила навіть Хризонівна... Тоня і Бакеро сиділи поруч. Ще біля столу стояло три вільні стільці і бабуся, судячи з пивної банки, сиділа до цього на середньому, мабуть, намагаючись таким чином завадити їм сісти поруч. 

Степан допоміг Лорі сісти поруч з подругою, переставив пиво бабусі на край, і сам сів на її стілець.

— Піца! Налітайте! Ще тепла, — сказала Тоня, підсовуючи подрузі коробку.

— А пити лише пиво? — Степан, скривившись, оглянув стіл.

— Вибач, Бонд, я ж не знав, що ти на голку підсів, — засміявся циган.

— Так отож. Але краще посидіти трохи на голці, ніж здохнути, — Степан взяв з коробки трикутник піци. — О, каперси — прикольно.

Хризонівна сіла на своє “нове” місце і прискіпливо подивилася на онука.

— Те, що трапилося з твоїм братом, мало б навчити тебе дуже добре обирати тих, кому ти довіряєш, — сказала бабуся. — Особливо, якщо це питання твого життя.

Степан повернув до неї голову. Його погляд могла бачити тільки бабуся і по тому як витягнулось її обличчя — погляд був ще той.

— Я знаю. І я дуже добре обираю, — він кивнув бабусі, поклавши піцу на коробку, дістав з джинсів пачку цигарок — запалив, видихаючи дим вгору.

— Лоро, як тобі піца? — поцікавився Бакеро.

Вона тримала шматок в руках лише раз відкусивши від нього. Остання фраза Степана викликала холодок по спині, оскільки вона почула її у більш ширшому значенні ніж лікування його руки. Він обережний по життю. І те, що він розповів їй про себе, свідчить про те, що він їй ДОВІРЯЄ. Чим заслужила вона його довіру? Він же не може, як Лора, бути закоханим стільки років і довідатися про це лише зараз... 

— Смачно… — відповіла тихо.

— А каперси, це оті маленькі рибки? — запитала Тоня.

— Рибки — то анчоуси. Засолене філе хамси, якщо я нічого не плутаю, — сказав Степан. — А каперси — це нерозкриті бутони рослини, що плететься по гірських схилах. Їх збирають руками, потім солять чи маринують, а от свіжі вони — просто рідкісна гидота, — він скривився.

— Ти пробував? — Тоня теж скривилася.

— Мав необережність, — Степан усміхнувся. — Бачу кущик з квітами, питаю — що це? — Каперси квітнуть… О, круто, я їх люблю. Зірвав пару бутонів, як розжував, — він засміявся. — Гіркі, що капець.

— А вони у нас ростуть? — здивувалася Тоня.

— У Криму, зустрічаються, а тут у нас для них холодно, — похитав головою Степан.

— А де ж ти їх здибав?

— У теплих краях, — він усміхнувся.

— “У теплих краях”, — передразнила його Тоня. — Теж мені, птах перелітний. Восени у вирій полетиш?

— Полечу, — засміявся Степан. Лора згадала його слова, що він поїде в Африку, а там — неспокійно… Серце стислося.