ТАРС уповноважений заявити… - Юліан Семенов
— А вам не здається, що, дозволяючи ганьбити себе, ми, діставши певні дивіденди сьогодні, набагато більше втратимо в майбутньому?
— Ваші пропозиції?
— Пити фазанячий бульйон.
Велш озирнувся: за його спиною стояли два офіціанти, а поруч, неначе сфінкс, мажордом.
Як тільки вони поставили чашки (жести офіціантів, мов у балерин, вишколені), Грін накинувся на бульйон так, ніби від учорашнього дня нічого не їв.
— Фазана треба їсти гарячим, — пояснив він, — дуже корисний бульйон — фазанячий, лікує підшлункову залозу, багато панкреатину.
Він з'їв бульйон миттю, відставив чашку («Все-таки в ньому відчувається фермер середнього Заходу, — подумав Велш, — слава богу, до нього нічого не пристало від нуворишів; тарілку, а частіше миску, саме так відсувають мої ковбої»), грудьми наліг на стіл:
— Майкл, Пентагон робитиме те, про що ви мене просили, але це станеться в останню мить, їм треба погратися в самостійність, — таке буває з молодими міністрами. Вертольоти вже перекинуто на флот, але їх не віддадуть цьому самому…
— Огано.
— Так, правильно. Пентагон хоче, щоб ви просили якомога наполегливіше, розумієте? Мені здається, вони почувають себе ображеними: ви даєте їм шматок пирога, однак тісто замішуєте за своїм рецептом. Ознайомте їх хоча б із загальними планами операції. Я вам раджу не забувати про їхні честолюбні амбіції; справді, від цього з вами нічого не трапиться. Тепер ще одне: як реагуватиме Європа? Ви там контролюєте ситуацію? Якщо Бонн і Париж тільки промовчать — цього замало, зважаючи на їхні особливі стосунки з Москвою. Треба зробити так, щоб Європа підтримала нас.
— Ви багато вимагаєте від мене, Нелсон. Париж знає, що в самому лише Конго наші корпорації мають вкладів майже на тридцять мільярдів доларів. З них два мільярди — ваші. А вся Європа вклала туди не більше семи мільярдів. І ви хочете, щоб вони одностайно підтримували нашу перемогу?
— Це нації, які вироджуються, хай їм грець! Невже важко зрозуміти, що, коли чорномазі переможуть там, європейців виштовхають коліном під зад, як матросів з портового борделя, що пропилися вщент?! Єдина надія утримати південь Африки, бодай південь, — підтримка Гагано…
— Огано.
— Чи не все одно…
— І все-таки реакція Європи буде двоїстою, Нелсон, але, мені здається, на нашу користь.
Нелсон дістав зубочистку, прикрив рота рукою, поколупав у зубі, буркнув:
— Двоїстою — незважаючи на те, що цього вашого Огано опікає містер Лім?
— Ого! Непогано працює ваша особиста розвідка!
— А як же інакше? Тільки дай вам волю…
— Про наші контакта з концерном Ліма знає, крім мене, лише одна людина: ви, Нелсон.
— Неправда. Крім мене, про це знає ваш Лоренс, а він, цей самий Лоренс, зв'язаний з голландським «Шелл». І, мені здається, він зорієнтований на «помірковану» Європу, на ту, словом, яка хоче жити в обіймах Москви.
— Вам «здається» чи ви впевнені в цьому?
— Якщо мені здається, значить, я впевнений у цьому, Майкл… І останнє: як прореагує Москва?
— Судячи з інформації нашої людини, вони готові до воєнної допомоги. Наше завдання — учинити переворот за якісь там півгодини, тоді ми виб'ємо всі козирі: Москва поважає міжнародні договори…
— Та невже!
— Нелсон, ви, мабуть, надто часто дивитесь наш телевізор. Не піддавайтесь пропагандистській нісенітниці. Вони шанують міжнародні договори, повірте мені, шанують. І в цьому, на жаль, їхня сила.
Славін
Він сидів у машині вже вісім годин; він бачив, як двічі помінялися машини спостереження — спершу поряд з його «фіатом» стояв чорний «Мерседес», потім підкотив голубий «шевроле»; зовнішнє спостереження перестало церемонитись, гру вели відкрито.
Славін, не зводячи очей, дивився на вікно палати, де лежав Зотов. Вікно було завішане алюмінієвими жалюзі, але інколи в щілини було видно постать чоловіка, — мабуть, поліцейський підходив подихати свіжим повітрям з океану, останні дні задимав вітер, крони пальм ставали голчастими, видовженими, і Славін ловив себе на думці, що це стрільчасте листя нагадує йому середньовічний японський живопис — та ж сама стрімка статика, з тією лише різницею, що там бамбук, а тут величезні пальми.
… Пол Дік під'їхав на таксі, побачив Славіна, помахав йому рукою — мовляв, ходімо разом, але Славін заперечливо похитав головою.
— Чому?! — голосно запитав Пол. — Зараз до нього приїде генерал Стау!
— Мене туди не впустять, — відповів Славін. — Вас — також.
— За мене не турбуйтесь!
— Коли проженуть — приходьте до мене, я ввімкну кондиціонер. Він іноді працює.
А через п'ять хвилин підкотив величезний «кадилак» сеньйора Стау, генерального директора поліції.
«Своїм газетярам не дозволили приїхати, — подумав Славін — у гру включили бідолашного Пола. Розраховують на нашу розмову. А взагалі правильно розраховують».
Стау в супроводі трьох лобуряк ішов до госпіталю. Він ступав швидко, трохи нахиливши голову вперед; білий костюм гарно облягав його стан, а розпірки на піджаку робили рухи легкими, здавалося, що він от-от може знятися й полетіти.
«Все-таки вони дуже пластичні, — подумав Славін. — У білих немає такої стрімкості. Мабуть, негри — найпластичніші люди на землі. Скільки ж цей Стау бере з кожного хабара? Процентів п'ять? А хабарі платять кожному поліцейському на дорозі, кожному інспекторові в офісі. Заможна людина».
— Пане Зотов, ви чуєте мене?
— Чую.
— Я — Стау, директор поліції.
— Ваші люди, — Зотов насилу розтулив губи, — не дають мені спати, вони навмисне гупають буцами.
— Їм буде наказано ходити тихо. Прошу пробачення. Я хотів би поставити кілька запитань, якщо дозволите.
— Дозволю.
— Пане Зотов, ви й зараз наполягаєте на тому, що передавач підкинули невідомі вам люди?
— Так.
— І шифровані записи — також?
— Також.
— Пане Зотов, у такому разі, як ви поясните, що на записах знайдено відбитки ваших пальців?
— Не знаю.
— Це не відповідь для суду присяжних, пане Зотов. Якщо розшифровка покаже, що в записах є військові таємниці, вас віддадуть до рук трибуналу.
— Що ви від мене хочете?
— Якщо ви признаєтесь, що працювали на розвідку Сполучених Штатів, тоді ми вишлемо вас, як тільки дозволить стан вашого здоров'я.
— А коли не признаюсь? — Зотов говорив повільно, ледь чутно, очі його були нерухомі, він дивився в одну якусь цятку на стелі.
— Отже, ви були радіолюбителем?
— Не був.
— А звідки ж радіопередавач?
— Підкинули.
— Хто?
— Не знаю.
— Навіщо вам його підкинули?
— З'ясуйте.
Стау нахилився до Зотова, прошепотів:
— Я це з'ясував. Усі тутешні проамериканські газети, а я знаю, хто кому й скільки платить — розгорнули
