Бронзовий чорт - Ростислав Феодосійович Самбук
– Помовч, – порадив нарешті обер-лейтенант, – жалій краще себе, бо невідомо, чи виберемося звідси.
– Але ж ми озброєні й можемо робити щодоби не менше тридцяти кілометрів.
– Єдина надія, що в росіян тут нема собак, – одповів Вульф похмуро. – Пустили б по наших слідах вівчарок, ото побачив би…
– Поки вони знайдуть «Арадо», ми будемо далеко.
– Ну-ну… – зневажливо кинув обер-лейтенант. – Тобі море по коліно, а мене збивали під Смоленськом, і вже блукав лісами. Слава богу, там лінія фронту була поруч…
– Невже вас збивали? – в словах Курта прозвучало щире здивування. – Вас?
Обер-лейтенант нічого не відповів, тільки засопів сердито й плечем розсунув кущі. Він-то знав, що через день-два або навіть раніше від юнацької бадьорості та оптимізму Курта не лишиться й сліду, розрюмсається, скавучатиме, скиглитиме – ну й біс з ним та всіма іншими, зрештою, він побачить, як складатимуться обставини, – звичайно, разом пробиватися краще, але в разі чого можна відокремитися, йому своя шкура дорожча, – та й заради чого мусить підставляти голову хоча б через цього сопливого нестелепу?
Гауптман, як і напочатку, йшов попереду, час від часу звіряючись з компасом. Думав: добре, минула вже майже година, вони відійшли від пошкодженого «Арадо» кілометрів на чотири, а далі, наскільки він пам'ятає, починаються мочарі й рідкі болота. Вони мусять пройти трохи мочарами, аби не лишити слідів, звичайно, про всяк випадок, бо навряд чи в росіян тут є собаки. За нинішніми поняттями – глибокий тил, і для чого тут тримати пошукові групи з собаками?
Вони дійшли до досить широкого, але мілкого струмка, і гауптман зупинився. Наказав:
– Кілометр пройдемо за течією.
Сам перший ступив у воду, за ним потягнулися інші. Штурман, який ішов другим, гаряче дихнув пілотові в потилицю й запитав:
– Для чого це, Петере? Хто нас переслідуватиме? Вони вже два роки літали разом, товаришували й цілком довіряли один одному.
– Мусимо застрахуватися, – одповів гауптман.
– І ти серйозно гадаєш, що нам удасться вийти?
– Шансів мало.
– Чи варто тоді мучитись?
– Вважаєш?..
– Мабуть, це було б для нас найкращим виходом. Я сам радив тобі йти лісом, далі від шосе. Зопалу радив, а тепер подумав і вирішив: треба вийти на шосе й здатися першій-ліпшій військовій частині.
– Ні.
– Чому?
– Ми офіцери, Арвіде. Й мусимо дотримуватися присяги.
– Фюрерові?
– Тихше, – застеріг гауптман.
Штурман озирнувся. За ним брів у воді радист Курт Мюллер, хлюпав чобітьми й, звичайно, нічого не міг почути. Стиснув плече пілота й сказав:
– Певно, всі думають так само. Крім Вульфа.
– І Мюллера.
– Той ще дитина й сам не знає, що йому треба. – Помовчав трохи й додав: – Образливо: самі мучимося і літак угробили заради якихось диверсантів.
– Бачив, як з ними носилися?
– Операцію забезпечував сам Скорцені, Мені сказав Кранке, що того гуся на мотоциклі начебто знає сам фюрер.
– Збрехав.
– І я так гадаю. То що вирішимо?
– Дочекаємось ранку, тоді поговоримо.
– Аби не було пізно: наскочимо на засідку – скосять усіх.
– Можуть скосити, – тяжко зітхнув гауптман. Він перетнув ручай, вийшов на берег і наказав: – Відпочинок п'ять хвилин. – Скинув взуття й викрутив мокрі шкарпетки. Чекати, поки висохнуть, не мали права – взулися й пішли далі слідом за гауптманом. Йшли, і мокрий грунт вгрузав під ногами.
Мотор прогрівся і гурчав заспокійливо. Вузький промінь фари освітлював вибоїсту нерівну дорогу, Іполитову хотілося витиснути газ до кінця, навіть спробував на порівняно рівній ділянці їхати трохи швидше, але вчасно не помітив чергового вибою, і мотоцикл кинуло так, що ледь не вилетів із сідла.
– Ти що, здурів? – обурилась Сулова. – Перекинемось.
Вона трималася на диво спокійно, може, тільки зовні – Іполитов не міг зазирнути їй у вічі, а хотілося: невже Лідка почувається краще, ніж він? Бо його не полишало відчуття, що хтось весь час стежить за ним, не спускає пильного погляду, мало не взяв на мушку, і зараз пролунає довга черга…
Іполитов знав, що це, звичайно, дурниці, гра розладнаних нервів, проте ніяк не міг позбавитися цього почуття – хотілося звернути на першу-лішпу бічну дорогу, метляти, як заєць, скошеними ланами, аби забитися потім в ліс, у хащі, завмерти, відлежатися.
Іполитов думав: дивно. Навіть дуже дивно. Ще два роки тому він ходив цими дорогами зовсім спокійно, як господар, невже ці два роки в Німеччині так зламали його? Адже нема жодних підстав для хвилювання. Кожен, хто зустріне його зараз, мусить розкрити рот від здивування і шаноби – Герой Радянського Союзу, майор Смершу, це дано лише винятковим людям, найкращим і найвідданішим.
Але думка про це чомусь не тішила, не радувало й те, що він знову серед так званих своїх – які вони свої, бидло кляте, свої там, по той бік лінії фронту, і треба зробити так, щоб якнайшвидше повернутися туди.
Дорога поступово ставала рівнішою, Іполитов додав газу, та раптом за поворотом з'явилися хати, почалося чи то велике село, чи то невеличке містечко – Іполитов інстинктивно збавив газ, боячись розбурхати сонні вулиці.
Селище спало, ніде не світилося, може, одне чи два вікна. Іполитову захотілося зазирнути в них, хоч якось прилучитися до цього життя. Це бажання було настільки гострим, що навіть пригальмував, та подивився на байдужу, зовсім спокійну Сулову (загорнулася в шинелю, підняла комір і, здається, навіть куняє – ото залізні нерви чи, може, емоціональна сухість?) і засоромився.
Проминули центр містечка з кількома двоповерховими будиночками, вулиця круто пірнула у видолинок, і раптом Іполитов побачив шлагбаум. До нього ще лишалося метрів п'ятдесят, та він натиснув на гальма, майже зупинився. З'явилося бажання розвернутися, югнути в якусь бічну вулицю, але зібрав усю силу волі й підкотив до шлагбаума вже по інерції, на всяк випадок намацавши ложе автомата, що стирчало з коляски.
Назустріч метнулася постать у шинелі, засвітився ліхтарик, промінь сковзнув по мотоциклові.
Іполитов невдоволено підвів руку, затуляючись. Тепер він мало не вперся кермом у шлагбаум – побачив ще одного солдата з підваженим на руці автоматом – дуло мало не впиралося в нього й готове було вивергнути з себе вогонь.
Як не дивно, а саме цей автомат і готовність солдата будь-якої секунди натиснути на гашетку заспокоїли Іполитова: все ж умів у скрутні хвилини опанувати себе, і він, не злізши з сідла, витягнув офіцерську книжку й сказав голосно і владно:
– Майор Таврин із Смершу армії.
Старшина – тепер Іцолитов призвичаївся до темряви й побачив його погони