Гордість і упередження і зомбі - Сет Грем-Сміт
Місіс Ґардінер із дітьми мала лишитися у Гартфордширі ще на кілька днів — вона могла стати у пригоді небогам. Вона допомагала їм доглядати за місіс Беннет і розраджувала їх у вільні хвилини. Інша їхня тітонька також стала частою гостею в домі. Вона казала, що хоче їх підтримати, але жоден її візит не минав без звістки про ще один борг чи ще одного байстрюка, яких Вікгем наробив у Меритоні, тож зазвичай вона полишала родичів у гіршому настрої, ніж вони були до її приходу.
Усі жителі Меритона наввипередки намагалися очорнити чоловіка, якого три місяці тому вважали святішим за Папу Римського. Подейкували, що він заборгував кожному торговцеві в місті — і в кожного підступно розбестив доньку. Усі сходилися на тому, що такого покидька ще світ не бачив — і всі заявили, що ніколи не довіряли його личині доброти. Елізабет не вірила й половині чуток, але й решти вистачило, щоб вона остаточно впевнилася: її сестру зганьбили. Навіть Джейн, яка ще менше довіряла чуткам, майже втратила надію — якби Вікгем і Лідія побралися, то про це, напевно, вже довідалися б.
Містер Ґардінер виїхав з Лонґборна в неділю, а у вівторок його дружина одержала листа. Він писав, що одразу після повернення знайшов свояка й переконав його поїхати з ним додому; що містер Беннет побував у Епсомі та Клепгемі, але не дізнався нічого певного; і що він збирається обійти всі найбільші готелі міста. Був у листі й такий постскриптум:
Я написав полковникові Форстеру, щоб він по змозі розпитав, чи є у Вікгема рідні чи знайомі в місті, які знали б, де він міг заховатися. Якби знайшовся хтось, хто володіє такими знаннями, це змінило б усе. Нині ми не маємо на кого покластися. Думаю, полковник Форстер зробить усе від нього залежне. Утім, можливо, Ліззі знає про його близьких більше, ніж будь-хто інший.
Елізабет ніколи не чула про жодних його родичів — він давно осиротів. Можливо, хтось із його полкових товаришів знав іще щось, та вона не надто сподівалася на нові звістки.
Навіть звичне борюкання з оленями не давало Елізабет і Джейн такої жаданої розради, та й на товариство молодших сестер вони вже не сподівалися: ті лиш те й робили, що вигадували нові способи розчленувати містера Вікгема. Кожен новий день приносив лише тривогу, і найстрашніша була та година, коли прибувала пошта. З листом мали з’явитися новини — погані чи добрі, — тож усі чекали на диліжанс, зачаївши подих.
Та перш ніж містер Ґардінер знову дав про себе знати, прийшов лист від містера Коллінза, адресований містерові Беннету. Джейн мала від нього вказівку відкривати листи, що прибудуть за його відсутності, тож його прочитала. Елізабет знала, чого можна чекати, й читала через сестрине плече. Ось про що йшлося:
ШАНОВНИЙ СЕР,
Наші стосунки й моє становище зобов’язують мене висловити Вам співчуття в тяжкому горі, що спіткало Вашу родину, й повідомити про мою трагедію. Вашу подругу, а мою кохану дружину Шарлотту спіткала біда. На превеликий жаль, мушу повідомити, що її вже немає серед нас — її вразила страхітлива моровиця. Ми цього не помічали, проте врешті леді Кетрін де Бурґ щонаймилосердніше звернула на це мою увагу. Її ясновельможність, мушу зазначити, ласкаво запропонувала власноруч стяти їй голову і спалити тіло, проте я вирішив, що я, її чоловік, зобов’язаний зробити це сам, навіть якщо моя рука тремтітиме.
Проте знайте, любий пане, що, попри моє приголомшливе горе, я щиро співчуваю Вам і Вашій шанованій родині, яку спіткала така біда, напевно, воістину гірка. Смерть була б милосерднішою долею, аніж безчестя — так само й моя дружина воліла б смерть, аби тільки не блукати з ордами Люцифера. Вам треба щиро поспівчувати — так само вважають і леді Кетрін та її донька, яким я розповів, що Вас спіткало. Вони погодилися, що безчестя однієї доньки вкриє ганьбою й інших. «Хто ж, — співчутливо відзначила леді Кетрін, — захоче зв’язати долю з такою родиною?» Із втіхою згадую, як освідчився Елізабет минулого падолиста — якби вона відповіла інакше, то Ваше безчестя заплямувало б і мене, а так я можу лише Вам поспівчувати. Тож дозвольте вам порадити, милий пане, навіки відмовити вашій негідній доньці у любові — най сама пожинає плоди свого страхітливого переступу.
І насамкінець хочу Вас привітати: я не зазіхатиму на Лонґборн після Вашої смерті, бо й сам буду мертвий на той час, коли Ви отримаєте цього листа. Я висітиму на гілці Шарлоттиного улюбленого дерева у садочку, який її ясновельможність так ласкаво виділила нам у користування.
ЩИРО ВАШ ТОЩО ТОЩО
Містер Ґардінер не писав їм, доки не отримав відповіді від полковника Форстера — та й тоді звістки були невтішні. Здавалося, у Вікгема не було живих родичів, принаймні про них ніхто не знав. З численними своїми приятелями він, відколи вступив до війська, мовби й не спілкувався. Отже, ніхто не міг назвати жодної особи, з якою він підтримував би стосунки. Його близьким слід було боятися не лише родичів Лідії, а й кредиторів, адже виявилося, що він повсюди лишав борги й байстрюків. Полковник Форстер писав, що в Брай-тоні він заборгував близько тисячі фунтів, а ще тисяча піде на відшкодування тим бідолашкам, яких він зганьбив. Від родини з Лонґборна містер Ґардінер цього не приховував. Джейн із жахом сприйняла цю звістку.
— То він картяр! Ще й байстрюків наробив! — вигукнула вона. — Хто б міг подумати! Я й гадки не мала...
Містер Ґардінер додав, що їхній батько може повернутися додому наступного дня, себто в неділю. Зневірившись у безплідних пошуках, він піддався на умовляння свояка й постановив вертатися додому. Доньки сподівалися, що ця звістка втішить місіс Беннет, яка переймалася за життя чоловіка, та не так склалося, як гадалося.
— Він вирішив повернутися? А як же бідолашна Лідія? — зарепетувала вона. — Як він сміє повертатися без неї? Хто ж тоді стане до бою з Вікгемом і переконає його з нею побратися?
Місіс Ґардінер висловила бажання вже їхати додому. Тож було вирішено, що
