Полуничний сезон - Микола Ярмолюк

— Пробачте, якось того, в поспіху не звернув уваги…

Сидоренко ще раз окинув усіх прискіпливим поглядом, найдовше затримався на Турчинові: певно, не сподобалася, а то й розсердила його посмішка під невеличкими акуратними вусиками. Павло згасив посмішку, насторожився. Проте начальник м'яко, ніби вибачаючись за попередню різкість, промовив:

— Прошу звикати до порядку й дисципліни. — І після нетривалої мовчанки: — Ви вже, сподіваюся, знаєте, чого вас піднято по тривозі? Якщо так, тоді пояснювати не буду. Всі в машину.

Сівши на пружинисте сидіння, Сидоренко за всю дорогу не зронив і слова. На квартирі в Самійленків теж не часто обзивався до підлеглих. Хоча кожен із них свою роботу робив справно, намагався нічого не пропустити, смоляні очі його весь час світилися глибокою насторогою.

— Він що, не довіряє нам? — вибравши момент, шепнув Яківчукові оперуповноважений карного розшуку лейтенант Іваненко.

— Молоде-зелене, — посміхнувся той.

Новий начальник райвідділу і справді, з якого боку не підійди, був молодий: лиш на три роки старший од Турчина, стаж роботи в органах невеликий. І звання… Коли стало відомо, хто приходить замість Кіндратенка, заступник начальника райвідділу майор Мамітько щиро дивувався:

— Хіба без волохатої «руки» можна зробити такий стрибок? Убийте мене, а не повірю.

Мамітька слухали, згідливо кивали головами, а як він, важко тягнучи ноги у черевиках сорок п'ятого розміру, ішов, посміхалися у його широку спину:

— Сам, либонь, спав і бачив себе у стільці начальника.

— Не дай боже, з Івана — пана…

Турчин у такі розмови не встрявав. Ще ж бо недавно, як Мамітько після закінчення Вищої школи Міністерства внутрішніх справ СРСР працював слідчим, вони, хай і не були близькими друзями, але часто стрічалися поза роботою і самі, і сім'ями. Лиш останнім часом, десь кілька місяців до того, як Кузьмич мав вийти на пенсію, Мамітько якось охолов до тих, хто на службовій драбині стояв нижче од нього, ні-ні викаже це якоюсь дрібничкою, почав горнутися до начальства. Павло одного разу напівжартома вколов його, сказавши, чи не передчасно він одривається від землі-матінки. Майор насупився.

— Не знаю, як ти мене зрозумієш, але я скажу, як воно є: не хочу, щоб зі мною всякі жовторотики були запанібрата.

— Кого ти маєш на увазі?

— А ти не знаєш?

— Ні.

— Ти ліпше придивися… Субординація, друже мій, субординація. Де на неї чхають, там нема діла. Ясно?

Тільки тепер Петро второпав, що слова майора про субординацію були звернені в першу чергу до нього. І стало боляче.

Злодії у квартиру зайшли через двері. Сидоренко довго вивчав через лупу замок, який вийняли з них. Зрештою, підвів голову й глянув на господаря, котрий стояв поряд. Руки в Самійленка вже не тремтіли, і голос вирівнявся, а от дружина його, худенька, невисока жіночка, все ще схлипувала і зрідка поойкувала.

— Скажіть-но, товаришу Самійленко, скільки у вас ключів? — погляд старшого лейтенанта був пронизливий.

— Три.

— Є всі три? Жоден не загубився?

— Та ніби…

— Мені треба точно.

— Зараз подивлюся. Машо, — звернувся до дружини, — глянь-но в сумку. Твій є?

— Є. Я ж тобі вже показувала.

— Ось, їм треба.

Марія пошукала в елегантній, дорогій сумочці і поклала на стіл ключа.

— Хотів би і третього бачити.

— Зараз принесу.

Самійленко пройшов у сусідню кімнату. Там працював оперуповноважений лейтенант Іваненко. Ще був понятий — літній, лисий дядько. З кімнати весь час чулося бубоніння, а як зайшов господар, воно подужчало. Сидоренко недобре глянув на двері:

— Що вони там?

Турчин знизав плечима. Певно, начальник хотів, аби капітан заглянув до балакунів, зробив зауваження, але той ступив на балкон — подивитися, чи не можна залізти через нього у квартиру. Тильна стіна будинку майже впиралася в сади, проте жодне дерево близько не росло, і з сусідніх балконів злодії навряд чи могли потрапити. Якщо й скористалися балконом, то лиш для того, щоб спустити з нього речі на мотузку, а потім садами пройти на сусідню вулицю, перетнути її і заховатися в ліску, який чомусь називається парком. Сліди навряд чи зосталися, довкіл будинку широка, метрів на два асфальтована відмостка, але про всяк випадок обстежити треба. Коли Павло ніяк не зреагував на німе запитання Сидоренка і вийшов на балкон, начальник так затиснув лупу, аж пальці побіліли. Проте до Самійленка, який через хвилин п'ять поклав перед ним третього ключа, заговорив спокійно:

— Котрий із них міг побувати в чужих руках?

— Ніякий.

— А точніше?

— Мій — ні. Це точно. Ключі я ношу в піджаку. На роботі в мене окремий кабінет. Піджак на вішалці завжди перед очима.

— З вами працює медсестра?

— Звичайно. Тільки то дуже порядна людина. Знаю її не один рік. І сім'я в неї гарна. Машо, у тебе не могли вкрасти ключа хоч на короткий час?

Тонкі брови дружини зворухнулися й застигли. У заплаканих очах зворухнулося щось тривожне. Працівники міліції насторожилися, але…

— У мене теж ніхто не міг узяти. І я на роботі маю окремий кабінет. Якщо відлучаюся в справі, без мене туди ніхто не заходить.

— Замикаєте?

— Не завжди. Вхід до кабінету через кімнату, де сидять четверо бухгалтерів. Вони бачать, коли я залишаю кабінет, і як хтось заходить, то спочатку питає дозволу в дівчат.

— Ви працюєте головним бухгалтером на комбікормовому заводі? — спитав Турчин.

— Так.

— У вас все? — Капітана шпигнув погляд Сидоренка.

— Поки що…

«Він, здається,