Розбивши її життя (частина 2) - Сафо Мелі

Ася

Все сталося так, як і передбачалося. З Артемом нас розвели дуже швидко: дочка вже доросла, спірних моментів між нами не було та й ділити вже нема чого – ми все поділили. Він зібрав свої речі та поїхав. Куди – я не знаю. Знаю тільки, що віддав борг Парфьонову і поїхав із міста починати життя спочатку. Саме так він сказав за наашої останньої зустрічі перед тим, як піти з мого життя назавжди.

Настала осінь, і я залишилася сама. Аліса поїхала на навчання, Олеся та Наташа були зайняті своїми справами, а я своїми. Спочатку я раділа тиші та спокою, насолоджувалася можливістю побути наодинці, зосереджено працювати, не відволікаючись на побут та проблеми. Маючи нарешті можливість отримати довгоочікувану душевну рівновагу, яку так сильно порушило це літо.

Мене вистачило рівно на два тижні. І ось середина вересня тиша тисне з усіх боків, бажання щось робити – ніякого. Насилу змусила себе прогулятися парком, щоб хоч трохи змінити обстановку. А так, навіть у магазин виходжу раз на тиждень за найнеобхіднішим. Щоб менше думати та сумувати, я завалила себе роботою і з ранку до ночі перекладала, перекладала та перекладала. Ось тільки потім наставала ніч, я відкладала ноутбук і лягала в ліжко, щоби половину ночі мучити себе думками.

Потрібно щось міняти, причому терміново. Я знову провалююся в якусь депресію, з якої чим далі, тим важче буде вибиратися.

За чашкою ранкової кави після чергової безсонної ночі я вирішила, що закінчу частину перекладів та наберу учнів. Знову зазвучать дитячі голоси в моїй квартирі, буде потреба готуватися до уроків, радіти успіхам та досягненням дітей і, можливо, з'явиться щось світле у моєму житті.

Допиваючи каву, я подивилася на поличку, де лежав мій щоденник. Дістала його, щоб покласти туди записку, віддану мені Олексієм, так і залишила його на кухні. З дня народження Аліси він не з'являвся. Я знаю, що вони підтримують спілкування, але питати про нього в дочки не хотілося.

Чи варто говорити, що обіцянку любити його вічно я дотримала. Я зрозуміла це в той момент, коли розгорнула цей пожовклий аркуш паперу. Всі ці роки, моє кохання жило десь дуже глибоко. Спочатку розбите та розчавлене ​​ним, потім задушене мною та часом. Але воно нікуди не зникло і навряд чи вже колись зникне.

В той же час я зрозуміла, що він більше не прийде. Що б він не відчував до мене: реальні чи навіяні спогадами ці почуття, він все ж таки не витримав моєї відсічі і відступив. Я хотіла цього – це сталося. Чи я рада? Ні. Мені погано. Дуже погано.

Я йду парком, вулицею, супермаркетом і в спині кожного перехожого очима шукаю його. І, начебто, відчуваю, що він десь поруч, але озираюсь на всі боки, а його ніде немає. І потім знову ніч, ліжко, розпач підкочує до горла, утворюючи якусь грудку в горлі, що перекриває дихання. І, звичайно, сльози. Море сліз, якими вже наскрізь просочені мої подушка та ковдра.

В один із таких нічних нападів я ледь поборола бажання написати йому. Прекрасним приводом був мій обов'язок – вечеря за зустріч із Парфьоновим. Але в останній момент я переконувала себе цього не робити, наводячи купу якихось ідіотських аргументів.

Я розуміла, що це минеться. Занадто свіже ще все. Потрібен час, який вилікує, заспокоїть, я звикну. Так само було вже одного разу. Не стикувалося тільки одне: я не хотіла зближення з Олексієм тому, що боялася болю. Ми не зблизилися, але все одно дуже боляче. Тоді який сенс був намагатися обдурити всіх і насамперед себе?

Простягла руку і взяла щоденник із полиці. Мені завжди здавалося, що прочитаю його колись потім, коли вся ця історія перестане бути для мене важливою. Подивлюсь на все з іншого боку. Може, навіть посміюся чи відкрию для себе щось нове, чого не помічала раніше з юної необізнаності. І ось уже майже два місяці дивлюся на нього, і не можу наважитися. Не хочу повертатися до спогадів, у свої почуття, страхи, сумніви, емоції. А тепер цей щоденник – єдине, що пов'язує мене з Олексієм. Час прийшов.

Я відкрила щоденник на сторінці, де ми познайомилися з Олексієм і почала читати. Виявилось, читати не так страшно. Все, викладене моїм дрібним почерком на папері, я всі ці роки пам'ятала і так. Майже дослівно. Тисячі разів подумки проживала всі наші зустрічі, наші розмови, розставання. Новими були лише деталі, які, звичайно, давно стерлися з пам'яті.

Як дивно. Я раптом відчула, що минуле більше не викликає у мене болю. Навпаки, я почала ставитися до нього спокійніше. Наче переболіло і загоїлося. А ще я знала, що буде на кожній наступній сторінці. Спіймавши себе на цій думці, інтерес читати зник, я закрила щоденник і поклала назад на полицю.

Коли я допила останній ковток кави, годинник показував 8:20 ранку. Сполоснувши чашку, попрямувала до своєї кімнати працювати, коли раптом пролунав дзвінок у двері. Здивована, тому що нікого не чекала у будній день, тим більше о восьмій ранку, я витріщилася на двері. Чомусь серце прискорено забилося в очікуванні чогось надзвичайного.

Тихо підійшовши до дверей, я подивилася у вічко: за дверима стояв Семенов. Серцебиття почало голосно стукати у вухах. Неслухняними пальцями я відчинила замок і відчинила двері. На порозі стояв Олексій у спортивних штанях та сірій футболці, тримаючи в одній руці пакет із супермаркету, а в іншій собаку на повідку.

Я струснула головою, щоб перевірити, чи ця несподівана картина не галюцинація, але Семенов і собака нікуди не зникли. Він таки прийшов.

– Привіт! – вивів зі ступору мене його голос. – Ось тільки нічого не кажи зараз! Я й так знаю, все, що ти зараз мені скажеш: щоб не приходив, не ліз у твоє життя. Все вже й так знаю!

Я здивовано дивилася на Олексія, а він продовжував:

– Просто ми з Мері вийшли на ранкову прогулянку і вирішили заскочити до тебе на секунду. – не переступаючи порога, він поставив пакет у мій коридор. – Ось. Там телятина, печінка, гречка, яблука та інші корисності. Все, – підняв обидві долоні вгору, – не нервуй, ми вже йдемо.