Моє зведене прокляття - Анастасія Соловйова

«Ми скоро прийдемо. Чекай» — пишуть дівчата в нашому спільному чаті. Я запросила Світлану і Таю в будинок вітчима. Побалакаємо про щось, може, зблизимося трохи. Я не мушу зациклюватися на втраті Оленки, треба якось жити далі.

І не згадувати Алекса.

Вчора він пішов, залишивши за собою останнє слово. Не хоче, щоб я звинувачувала його та згадувала про минуле. Це, звісно, правильно, але я у мене є власні почуття! Я стільки часу через нього страждала, чи можу я хоча б раз у житті виплеснути емоції?

Але для Алекса це занадто. Він не звик до сварок та капризів випадкових дівчат. Цікаво, чи він зараз один? Згадує мене? Або спить із кимось, забувши про моє існування?

В останнє я не хочу вірити! Алекс не такий. Між нами спалахнуло щось справжнє, і одна розмова на підвищених тонах не могла це зруйнувати. В мені теплиться надія, що Алекс ось-ось прийде додому, посміхнеться мені і скаже, що дуже скучив. І ми більше ніколи не згадаємо про цю безглузду перепалку.

Мрії, мрії, як солодко в них жити.

— Ух ти, як тут просторо і красиво, — захоплено зауважує Світлана, коли ми з дівчатами виходимо на подвір'я. Я приготувала різні закуски, кілька пляшок вина купила, щоб ми добре провели час на свіжому повітрі.

— І зелені ціле море, — присвистує Тая. Вона обожнює природу і все, що з нею пов'язане. Вічно фотографує якісь квіточки, дерева, кущі, а потім розповідає, що в них такого особливого. Я навіть заздрю ​​Таї, бо сама не вмію захоплюватися тюльпанами та звичайною травою.

— Угу, я знала, що ти будеш у захваті, — усміхаюся і вказую на альтанку. — Сідайте.

Спочатку ми обговорюємо різні університетські проблеми, згадуємо наших хлопців, які рідко ходять на заняття, хихикаємо над дурними жартами, а потім я пропоную випити трохи вина. Дівчата погоджуються. Поступово наші розмови стають більш щирими та відвертими.

— Батькам подобається в Європі? — цікавиться Світлана.

— Ага, тільки вітчим нудьгує — він не звик відпочивати. Розучився просто валятися в номері і нічого не робити.

— Хах, мені б такі проблеми, — усміхається Світлана. — Он наступного тижня у нас модуль, стільки всякої маячні вивчити треба.

— І не кажи, — зітхаю я. Про навчання думати зовсім не хочеться.

— А ти тут не сумуєш без рідних? — Тая піднімає келих, щоб чокнутися з нами.

— Ні, — мотаю головою. Вино хороше, прохолодне, але не таке смачне, як те, що ми розпивали з Алексом. З ним все було особливим.

— А Олену ти чому не покликала?

Простодушне питання Таї гострим осколком встромляється в серце. Дівчата познайомилися з Оленою на моєму минулому дні народження. Близько вони не спілкуються, але іноді переписуються.

— Ми посварилися, — коротко відповідаю я.

А потім несподівано розповідаю всі подробиці нашої сварки. Дівчата уважно мене слухають, співчутливо зітхають і навіть намагаються дати якісь поради.

З ними весело і легко. Чому ми раніше не дружили? Тільки втрата Оленки спонукала мене на те, щоб налагодити зв'язок з іншими людьми.

Треба ще містом прогулятися. У кафешці посидіти чи кіно нове глянути. Без Олени та Алекса можна жити. І цілком терпимо, я вважаю.

— Ще одна пляшка вина? — здивовано запитує Тая.

— Ага. Я дві брала, про всяк випадок.

— Я пас, — хитає головою Світлана.

— Ну, а я трохи вип'ю. Але тільки один келих, — здається Тая.

У результаті ми сидимо на вулиці до самого вечора. Я спостерігаю, як сонце ховається за горизонтом, а потім кличу дівчат у будинок.

— Ні, я б збожеволіла залишатися в такому величезному будинку без людей, — резюмує Світлана. — А раптом злодії залізуть, а ти тут одна? Що потім робити?

— Тут є охорона, сигналізація, тому злодіїв я точно не боюся.

А ось засипати однією в холодному ліжку – це, на жаль, повний відстій. Адже я могла б з Алексом ці дні проводити! Ох, ну чому я не вмію контролювати свої емоції та старі образи?

Доба без Алекса тривала неймовірно довго. Я хотіла йому зателефонувати, але не наважилася. Набридло вічно робити перший крок. І повторювати свої помилки я більше не збираюсь. Якщо Алекс здався після однієї розмови, то нехай котиться на всі чотири боки.

Адже я все одно не вірила в наше спільне майбутнє.

— Ми підемо, мабуть, — за півгодини повідомляє Тая.

Вино допите, час пізній, тому дівчата збираються на вихід. Груди вогненними лещатами стискають. На мене чекає довга самотня ніч. Знову. І так до тих пір, поки батьки не повернуться.

— Було весело. Дякую, що прийшли,  — обіймаю я дівчат на прощання.

— Ха, ми днями знову до тебе завалимося, — весело вимовляє Світлана. — Ну, якщо ти не проти, звичайно.

— Я буду дуже рада.

Проводжаю дівчат, потім повертаюсь в мовчазний будинок і дзвоню мамі. Ми говоримо лише кілька хвилин, бо вони з вітчимом збираються до ресторану на якесь музичне шоу. Мама виглядає щасливою, це найголовніше. І Василь Андрійович помолодшав ніби, кола під очима вже не такі страшні. Ось, що відпочинок та нові враження роблять з людьми.