Леопард - Ю. Несбе
— Ховасхютта, Конго, Люсерен, — мовила Кая, коли він замовк. — Він був усюди.
— Так. І раніше був засуджений за насильство. Й визнає, що мав бажання вбити.
— Вагоме, але…
— А ось — найвагоміше. Він телефонував Еліасу Скугу. За два дні перед тим, як Скуга знайшли мертвим.
Її зіниці обернулись на два чорних сонця.
— Тепер ми його схопимо, — упевнено мовила вона.
— Чи я правильно зрозумів твоє «ми»?
— Правильно.
Харрі зітхнув.
— Чи ти свідома того, як ризиковано в усе це встрявати? Навіть якщо я маю рацію щодо Лейке, я не певен, що його арешту і засудження достатньо, щоб терези схилилися на бік Хагена. І тоді ти не оберешся лиха.
— А ти? — Вона потягнулася до нього через стіл. Блиснули дрібні зубки, як у піраньї. — А ти чому вважаєш, що гра варта свічок?
— Я — колишній поліцейський, якому немає чого втрачати, Кає. Мені або все, або нічого. Я не буду опікуватися наркоторговцями й шльондрами, й мені цілком напевно не дадуть посади в Крипосі. Але для тебе, можливо, це згубний вибір.
— Я завжди роблю хибний вибір, — мовила вона суворо.
— Добре, — кивнув він і підвівся. — Піду шукати прокурора. Будь напоготові.
— Я чекатиму тут, Харрі.
Харрі підвівся й, розвернувшись, зіткнувся лицем в лице з чоловіком, який, вочевидь, уже певний час стояв у дверях.
— Перепрошую, — мовив той, широко всміхаючись. — Я лише хотів ненадовго вкрасти оцю панну. — Він кивнув у бік Каї, в очах у нього танцювали смішинки.
— Прошу, — мовив Харрі, ледь усміхнувшись, і пішов коридором.
— Аслак Кронглі? — сказала Кая. — Що ж привело у велике й жаске місто простого сільського хлопчину?
— Гадаю, те ж саме, що й решту, — відповів ленсман з Устаусета.
— Кипучі емоції, неонові вогні й галас натовпу?
Аслак посміхнувся:
— Робота. І ще жінка. Чи дозволиш запросити тебе на каву?
— Не зараз, — відмахнулася Кая. — Наразі тут усе так закрутилося, і я маю лишатись на передовій. Але радо почастую тебе кавою в їдальні. Вона на горішньому поверсі, якщо ти підеш уперед, я ще встигну декому зателефонувати.
Піднявши великого пальця, він пішов.
Кая заплющилась і глибоко, тремтливо зітхнула.
Кабінет поліцейського прокурора розташовувався у червоній зоні на шостому поверсі, тож Харрі не довелося йти далеко. Прокурор — молода жінка, яка, безперечно, посіла цю посаду вже по тому, як Харрі перестав бути завсідником цього кабінету, — глянула на нього зверху окулярів, коли він увійшов.
— Мені потрібен ордер на арешт, — мовив Харрі.
— А хто ви такий?
— Харрі Холе, старший інспектор.
Він подав їй своє посвідчення, хоча з того, як вона трохи розгубилась, зрозумів, що вона про нього чула. Харрі міг уявити, що саме, і тому вирішив, що краще про це не думати. Жінка стала вписувати його ім’я у бланк ордера на затримання та обшук з перебільшеною ретельністю, наче то бозна-які складні слова.
— Два хрестики? — спитала вона.
— Було б добре, — відповів Харрі.
Вона позначила хрестики поруч із затриманням та обшуком і відхилилася на спинку крісла. Харрі ладен був закластися, що у цю мить вона хотіла видатися не менш досвідченою, ніж її попередники, поза означала: маєте-тридцять-секунд- щоб-мене-переконати.
Знаючи з особистого досвіду, що перший аргумент — вирішальний, він почав з того, що Лейке телефонував Еліасу Скугу за два дні до убивства. Хоча під час розмови з Харрі Лейке наполягав, що він не знає Скуга і взагалі не розмовляв з ним у хатинці. Другим аргументом стало те, що він був засуджений за нанесення тяжких тілесних ушкоджень, до того ж він сам визнав, що це була фактично спроба убивства. Харрі вже відчував, що рибка в сітці. Але для певності він приправив усе ще й збігами про Конго та Люсерен, не надто вдаючись у подробиці.
Жінка-прокурор зняла окуляри.
— Загалом, я не проти, — мовила вона. — Але маю трохи подумати.
Харрі подумки вилаявся. Більш досвідчений поліцейський юрист уже давно видав би йому ордер, але ця пані, безсумнівно, новенька і нічого не вирішить, не порадившись. Написала б собі на дверях «стажер», тоді б він звернувся до когось іншого, але тепер уже запізно.
— Час збігає, — мовив Харрі.
— Он як?
Вона спіймала його. Харрі махнув рукою — жест, який міг означати будь-що, але не означав нічого.
— Я вирішу відразу по обіді. — Вона обійшла його ще на кілька пунктів. Поглянувши на бланк, вона додала: — Холе. Найімовірніше, я покладу ордер на вашу поличку для кореспонденції.
Харрі зціпив зуби, щоб не бовкнути зайвого. Бо розумів: вона цілком слушно каже. Звісно, це самоствердження: молода, недосвідчена жінка у царині, де головують чоловіки. Одначе вона відразу показала, що її варто поважати й що наскоком від неї нічого не отримаєш. Гаразд. Але йому закортіло тут же здерти з її носа окуляри й розтрощити їх.
— Чи не могли б ви зателефонувати мені по внутрішньому номеру, коли вирішите? — спитав він. — Бо мій теперішній кабінет розташований далеко від поштових скриньок.
— Гаразд, — змилостивилась вона.
Харрі вже йшов Кишкою, був метрів за п’ятдесят від кабінету, коли почув, як відчинилися двері. Хтось вийшов, зачинив за собою двері, розвернувся й хутко закрокував назустріч Харрі. Й закляк, побачивши його.
— Що, Бйорне, злякався? — тихо спитав Харрі.
Між ними було ще більше двадцяти метрів, але стіни відлунювали слова до Бйорна Гольма.
— Трішки є, — відповів уродженець Тотена і поправив свою растаманську шапочку, що прикривала його руде волосся. — Ти підкрався якось непомітно, Харрі…
— Гм-м-м… А ти?
— Що я?
— Що ти тут робиш? Я гадав, ти в Крипосі. Кажуть, маєш там нову чудову роботу.
Харрі зупинився за два метри від неабияк розгубленого Гольма.
— Я б не сказав, що чудову, — пхикнув Гольм. — Не дозволяють робити те, чого найбільше хочеться.
— І що ж це?
— Криміналістика. Ти ж знаєш мене.
— Я тебе знаю?
— Та що з тобою? — Гольм зморщив лоба. — Координування тактичної й технічної складової розслідування, уявляєш? Розсилати повідомлення, скликати наради, відправляти рапорти…
— Це явне підвищення, — мовив Харрі. — Початок кар’єрного злету, хіба ні?
Гольм гмикнув:
— А знаєш, що я думаю? Я думаю, Бельман запхнув мене туди, щоб тримати якнайдалі від оперативної інформації. Боїться, що тоді ти отримаєш інформацію раніше за нього.
— Але у цьому він якраз і помиляється, — Харрі підійшов до криміналіста впритул.
Бйорн Гольм кліпнув розгублено.
— Якого дідька, Харрі?
— Саме так — якого дідька? — Харрі чув, як його власний голос від люті стає хрипливо-металевим. — Якого біса ти ходив у мій кабінет,