Між нами контракт - Кетрін Огневич

Крістіна

До кінця дня мене протримали в лікарні, і щойно переконалися, що зі мною все добре, то одразу виписали. Влад практично одразу взяв мене на руки і виніс із палати, щойно лікар дав дозвіл. Я навіть не встигла обуритися, що можу йти й сама, але куди вже там - йому простіше заткнути мені рота поцілунком, ніж сперечатися зі мною! 

Посадивши мене на заднє сидіння машини, він сів за кермо, і потім ми поїхали додому. Чесно кажучи, я все ще обмірковувала в голові його слова. Він сказав, що кохає мене, а я... Що зробила я? Я не відповіла. Нічого не сказала. Ані слова. Ще й розплакалася як маленька дівчинка. Цілком нормальна реакція на освідчення в коханні, еге ж?

Влад, вочевидь, зрозумів, про що я думала, і дав мені час на роздуми. Я була трохи збентежена його зізнанням у коханні, бо й гадки не мала, що він відчуває до мене щось більше, ніж пристрасть, або ж навіть симпатію. І своїм зізнанням він, можна сказати, вибив ґрунт у мене з-під ніг. І тепер, як мені здається, Влад чекав відповідної реакції. Але я так заплуталася, що й сама не могла зрозуміти, які в мене почуття до цього хлопця, який ще й на додачу до всього є моїм чоловіком.

Щойно машина зупинилася біля будинку, і Влад залишив місце водія, я потягнулася до дверцят, щоб вилізти з машини до того, як він увімкне режим джентльмена. Зрештою, я ж могла і сама ходити! Ну, звісно, було боляче трохи, але йому про це знати не треба. Але, на жаль, мій план накрився мідним тазом, коли з мого боку відчинилися дверцята, і Влад дбайливо взяв мене на руки, наче так й мало бути.

— Ти ж знаєш, що в мене є ноги, так? — почала я обурюватися, коли він зайшов у під'їзд і, піднімаючись сходами, попрямував до ліфта.

— Звичайно, знаю, Лисеня. Але дехто неуважно слухав лікаря, коли він казав, що зараз тобі потрібен спокій.

— І що, ти тепер будеш тягати мене на руках 24/7? — буркнула я, коли задзвеніли дверцята ліфта, і він зайшов усередину, досі тримаючи мене у своїх обіймах. — Може, хоча б зараз поставиш мене на підлогу, га? Я ж не кришталева, не розіб'юся, — я зробила оченята, як у кота зі Шрека, сподіваючись, що це спрацює, але цим викликала лише посмішку у хлопця. 

— Хочеш постояти?

— Так! — Посмішка на губах стала ще ширшою, від чого мені раптово захотілося його штурхнути. Чого це він так усміхається підозріло? 

— Ну, гаразд, як хочеш, — він поставив мене на ноги, і я миттєво відчула, як десь стрельнув біль, від чого я похитнулася на місці. Дідько, я б напевно впала, якби позаду мене не було стін. Влад дивився на мене із самовдоволеною посмішкою а-ля "я ж тобі казав", а я намагалася повернути собі гідність.

Врешті-решт, я не звикла, щоб мене постійно тягали на руках! Я не маленька дівчинка, і вмію ходити. І взагалі, навіщо... Стоп, він що, сміється? Поглянувши на Влада, я помітила, як сіпнувся куточок його губ, і раптово хлопець ні з того ні з сього почав сміятися, як навіжений.

— Що смішного? — обурилася я, упершись руками в боки, при цьому спиралася спиною на стіну позаду мене, і подумки молилася, щоб не впасти.

— Ох, Лисенятко... Ти... Ти просто щось... — пробурмотів він між смішками, а потім знову засміявся. Щойно він помітив, що я до біса розлютилася, то одразу ж припинив. — Знаєш, міс Маленька і Незалежна, тобі не потрібно влаштовувати мені виставу, що ти можеш обійтися без будь-чиєї допомоги і зробити все сама. Я знаю, що ти робила так раніше, але зараз... Зараз є кому про тебе подбати, і цей хтось — я, твій чоловік. Тож годі на мене ображатися, і ходімо вже, нарешті, додому, Лисенятко... — випалив на одному диханні Влад, від чого я трохи розгубилася.

Чорт забирай, як у нього виходить так легко читати мене? Я що, немов відкрита книга? У мене все написано на обличчі? Користуючись моєю розгубленістю, цей поганець підхопив мене на руки і виніс із ліфта, поки я жадібно ковтала ротом повітря, збираючись з думками і набратися сміливості вилаяти його всіма відомими мені лайками.

Щойно ми опинилися вдома, Влад пройшов коридором повз вітальню, а потім ногою відчинив двері до своєї спальні, і поклав мене на ліжко. Накривши мене ковдрою, він поцілував мене в щоку. І знаєте, що? Цей засранець продовжував шкіритися, як ні в чому не бувало!

— Лежи, Лисенятко, а я поки що приготую тобі щось поїсти. 

— Я не маленька, щоб поводитися так зі мною! — прогарчала я у відповідь, натягуючи на себе ковдру, від чого Влад розсміявся.

— Дуже по-дорослому, Лисенятко. Лежи, відпочивай. І якщо почую, що ти встала, то відшмагаю тебе, зрозуміла?

Що-що? Що він зараз сказав? Відшмагає? Мене? От же мерзотник! Схопивши подушку, я жбурнула її у Влада, який вже втікав із кімнати, але та, на жаль, опинилася на підлозі.

— І я тебе теж дуже люблю, крихітко! — прокричав він наостанок, ховаючись у глибині квартири. І знову це слово. Люблю. Невже й справді любить?

Влад

Після повернення з лікарні Крістіна була не в собі. Вона виглядала вкрай розгубленою, часом навіть трохи спантеличеною, і її погляд... Її погляд, спрямований у мій бік, був доволі підозрілим, що мене трохи бентежило. Що я вже встиг такого накоїти? Але я продовжував і далі доглядати за нею, навіть не зважаючи на її протести.

Чому це маленьке лисеня думало, що я поводжуся з нею, як із дитиною? Адже я переживав за неї, і хотів якось загладити свою провину перед нею, бо через мене дівчину підстрелили. Я все не міг викинути з голови момент, коли лунає постріл, потім я бачу, як Крістіна падає на підлогу, бачу її рану, кров...

Відганяючи геть спогади, я повертаюся до готування. Лікар сказав, що їй потрібен спокій, тому я вирішив сьогодні взяти на себе роль турботливого чоловіка. Звичайно ж, не можу сказати, що в цьому я був доволі вправним, але заради неї мені хотілося стати кращим. Було в ній щось таке, що до біса приваблювало мене... Не знаю навіть, що мені подобалося більше — те, що вона вередувала і на все мала свою думку, або ж те, якою вона була насправді, коли була наодинці зі мною. Утім, обидва варіанти. Я кохаю її... Так, я і справді її кохаю.