Зорі падають в серпні - Олександр Олександрович Сизоненко

до моря. Берег так усіяний купальниками, що ступити ніде. Осторонь від пляжу, недалеко від біленької хатки, Муратов роздягнувся і пішов у море. Збоку нерухомо стриміла з води віха і манила, кликала його подивитись, чи є там човен, що так гарно послужив йому недавно. Але він позирав на віху скоса, крадькома і йшов все далі в море. Вода була тепла, ласкава. Він з насолодою пірнав і бовтався в ній. Деякі плавці позапливали он куди — далеко-далеко! — і світять з води голубими й рожевими шапочками, наче бавилися там діти і позабували свої м'ячі. Муратов і собі плив далі, все повертаючи до віхи.

Ніби ненароком, проплив він повз неї і, пірнувши й розкривши очі, в прозорій, як скло, воді помітив темну пляму човна. Прикиданий водоростями, він, напевне, і з літака залишається невидимим, а от збоку, коли пірнеш під воду, його видно добре. Човен, мабуть, не знайшли, бо він лежав під водоростями так, як тоді прикидав його Муратов. «Лежи, лежи, друже, — подумав він. — Може, ще пригодишся мені». Покупавшись, вийшов на берег, приліг на піску й задрімав. Потім одягнувся і пішов за Садовськ.

«Піду послухаю, — вирішив він. — А відповідати не буду».

Але послухати йому не вдалося. За Садовськом, далеко-далеко, саме на тому місці, де він ловив рибу, жевріла яскравочервона жіноча сукня. Позаду жінки йшов чоловік у світлому костюмі.

Вони йшли до Садовська із степу, брели понад морем повільно, не поспішаючи, і Муратов попрямував їм назустріч.

Жінка йшла, стомлено й щасливо схиливши голову, безвільно махала такою ж, як сукня, червоною шовковою хустинкою. Очі в жінки були сині, як море, великі й такі ласкаві, що Муратову здавалось, ось-ось вона зупиниться і ніжно погладить землю і море, траву й дерева — весь світ. Обличчя її, певне від жари, пашіло; на повних пошерхлих губах грала тиха й мрійна посмішка.

Її товариш виявився високим, струнким, дуже засмаглим. Він дивився на море задумано й строго, йшов по вузькій стежці, ступаючи слід у слід за жінкою. Руки заклав за спину і, трохи схилившись уперед, думав, очевидно, про щось приємне, бо обличчя його світилося. Взагалі ці двоє людей були щасливі своєю молодістю, красою, тим, що вони були разом.

«Закохані», подумав Муратов, і йому чогось пригадалася Надя Лепетова. Серце занило, і він ладен був впасти на траву або кричати з туги.

А ці двоє щасливих пройшли повз нього, не глянувши, не звернувши ніякої уваги, наче проходили повз стовп або камінь. Брели ліниво, стомлено, і в кожному їхньому кроці було спокійне щастя, була тиха й злагоджена радість. І так вони імпонували оцьому морю, оцьому ніби нерухомому повітрю, оцій степовій тиші, що від їхньої присутності увесь краєвид ожив і покрасивішав. Дихало їм в обличчя море, дихала земля і небо, вгортало спокоєм тепле повітря — і їм більше нічого не треба, а отак іти й іти, прислухатися до свого щастя, що озивається гуком чайки над озером, дзвінким дитячим сміхом із далекого пляжу, спокійним гудком пароплава.

Муратов ненароком оглянувся на них і побрів далі з порожнім серцем, з якимсь щемливим болем у грудях. І рація, і майбутня розмова ввижались йому чимсь ганебним, темним, слизьким, від чого людина мусить одвернутися, якщо вона бачила навіть чуже щастя.

Однак він сів біля пакільця й почав розмотувати перемет, сподіваючись, що ті двоє підуть у Садовськ.

Але вони не пішли. Жінка зняла туфлі, ступила крок до моря й сіла на пісок, зануривши ноги у воду; чоловік постояв якийсь час, потім ліг на піску й поклав їй на коліна голову. Правою рукою він прикрив очі, щоб сонце не било, а ліву вмочив у воду і бовтався. Жінка гладила йому волосся, схилившись, закохано дивилась на нього і тихо говорила щось, мабуть, ніжне, ласкаве.

«Цих не переждеш», подумав Муратов і зітхнув. Йому б піти зараз звідси, не заважати б чужому щастю, але мусив сидіти.

Ось уже й двадцять годин, ось уже й пів на дев'яту вечора. Все. Залишається півгодини до останнього автобуса. Муратов змотує перемети і йде до Садовська, обходячи двох закоханих. Коли увійшов у першу вулицю, оглянувся. Сонце висіло над самісіньким морем — от-от торкнеться води й погасне. А на березі, на синьому тлі водного безмежжя, горить червоною трояндою сукня красивої і щасливої жінки, здатна осяяти після сонця і степ, і море, і навіть вечірні сутінки.

Муратов постояв якусь хвилину, помилувався на ту червону пляму між степом і морем і швидко пішов до автобусної зупинки.

Всю дорогу мовчав і всміхався, везучи із Садовська дивне, змішане відчуття вдоволення й тривоги. Адже не відгукнувшись сьогодні, він ризикував втратити взагалі зв'язок із Драконом. А що з того могло вийти? Раніше він би це вважав найстрашнішою небезпекою, карою, а тепер… Тепер за цим крилася можливість загубитися в Новому Городищі у трудівничому вирі, раз назавжди порвати зв'язки з минулим і — лишитись шофером, мати багато хороших друзів, іноді зустрічатися з Надею. Сліди загубляться, він стане звичайним смертним, рядовою людиною на цій землі. Це здавалося зараз справжнім щастям. І Муратов посміхався дорозі, деревам, що бігли назустріч, темному степові, що, невидимий, крутився і плив за вікном.

2

З вікна бюро видно Дніпровське плесо. Воно сьогодні сіре й похмуре. Вночі зірвався вітер, надув з півночі важкі попелясті хмари, розкуйовдив верховіття верб і ясенів, а по річці погнав довгі хвилі. Звідси вони здаються зморшками, від них Дніпро одразу постарів і насупився. Все посіріло, посмутніло.

Надя Лепетова сидить над розгорнутим кресленням, поклала на нього руки і дивиться у вікно. З двору вивозять цемент у жовтих паперових мішках, і слідом за машинами в'ється сірими хвостами пил, наче вони тліють і димляться. Весь час одні машини в'їжджають, інші виїжджають із двору. Цей безупинний рух супроводжується то сердитим і злим завиванням, то спокійним, вдоволеним вуркотінням моторів.

Одна машина зупиняється просто перед вікнами, чекає, мабуть,