Дванадцять стільців. Золоте теля - Євген Петрович Петров

— Скажіть, товаришу, — зупинив його в коридорі красень з черкеським лицем, — де тут редакція газети «Верстат»?

Це був великий комбінатор.

Перед появою Остапа Бендера в редакції сталася ціла низка подій неабиякої ваги.

Не заставши Ернеста Павловича вдень (квартира була замкнена, і хазяїн, мабуть, був на службі), великий комбінатор вирішив зайти до нього пізніше, а поки що походжав містом. Змучений жадобою діяльності, він переходив вулиці, зупинявся на майданах, підморгував міліціонерові, підсаджував дам в автобуси і загалом мав такий вигляд, неначе вся Москва з пам'ятниками, трамваями, моссельпромцями, церковками, вокзалами і афішними тумбами зібралась до нього на раут. Він ходив поміж гостей, люб'язно розмовляв з ними і для кожного мав тепле слівце. Прийом такої сили візитерів трохи втомив великого комбінатора. До того ж була вже шоста година, і треба було йти до інженера Щукіна.

Але доля судила так, що, перше ніж побачитись з Ернестом Павловичем, Остапові довелося затриматись години на дві для підпису невеликого протоколу.

На Театральному майдані великий комбінатор попав під коня. Зовсім несподівано на нього налетіла несміла тварина білого кольору і штовхнула його кістлявими грудьми. Бендер упав, обливаючись потом. Було дуже жарко. Білий кінь голосно просив пробачення. Остап жваво зірвався на ноги. Його могутнє тіло не зазнало ніяких пошкоджень. Тим більше причин і можливостей для скандалу.

Гостинного і люб'язного хазяїна Москви не можна було пізнати. Він перевальцем підійшов до збентеженого дідка візника і гупнув його кулаком по ватній спині. Дідок терпляче зніс кару. Прибіг міліціонер.

— Вимагаю протокола! — з пафосом закричав Остап.

У його голосі задзвеніли металеві нотки людини, ображеної в найсвятіших своїх почуттях. І, стоячи біля стіни Малого театру, на тому самісінькому місці, де згодом було поставлено пам'ятник великому російському драматургові Островському, Остап підписав протокол і дав невелике інтерв'ю Персицькому, що надбіг в цей момент. Персицький не гребував чорною роботою. Він акуратно записав у блокнот прізвище й ім'я потерпілого і подався далі.

Остап гордовито рушив у путь. Усе ще переживаючи напад білого коня і відчуваючи запізнілий жаль, що не встиг візникові дати й по шиї, Остап, переступаючи через дві приступки, піднявся до сьомого поверху щукінського будинку. Тут на голову йому впала важка крапля. Він глянув угору. Прямо в очі йому ринув з верхньої площадки невеликий водоспад брудної води.

«За такі штуки треба морду бити», — вирішив Остап.

Він кинувся нагору. Біля дверей щукінської квартири, спиною до нього, сидів голий чоловік, вкритий білими лишаями. Він сидів прямо на кахляних плитах, схопившись за голову і розхитуючись.

Навколо голого стояла вода, що виливалася в щілину квартирних дверей.

— О-о-о, — стогнав голий, — о-о-о…

— Скажіть, це ви тут ллєте воду? — запитав Остап роздратовано. — Що це за місце для купання? Ви з глузду з'їхали!

Голий подививсь на Остапа і схлипнув.

— Слухайте, громадянине, замість плакати, ви, може, пішли б до лазні? Подивіться, на що ви схожі! Справжній тобі пікадор!

— Ключ, — промимрив інженер.

— Який ключ? — запитав Остап.

— Од кв-в-варти-ири.

— Де гроші лежать?

Голий чоловік гикав з дивовижною швидкістю.

Ніщо не могло збентежити Остапа. Він починав здогадуватись. І коли нарешті здогадався, мало не впав за поруччя від реготу.

— То ви не можете зайти в квартиру? Але ж це дуже просто!

Намагаючись не замаститись об голого, Остап підійшов до дверей, сунув у щілину американського замка довгий жовтий ніготь великого пальця і обережно почав повертати його справа наліво і згори вниз.

Двері безшумно одчинились, і голий з радісним виттям вбіг у затоплену квартиру.

Шуміли крани. Вода в їдальні вирувала. У спальні вона стояла спокійним ставком, по якому тихо, лебединим ходом, пливли нічні капці. Сонним риб'ячим табунцем збились у кутку недокурки.

Вороб'яніновський стілець стояв у їдальні, де була найбільша течія. Білі баранці закипали округ усіх чотирьох ніжок. Стілець ледь подригував і, здавалось, збирався негайно попливти од свого переслідувача. Остап сів на нього і підібгав ноги. Отямившись, Ернест Павлович з криками «пардон! пардон!» закрив крани, умився і став власною персоною перед Бендером голий до пояса і в засуканих до колін мокрих штанах.

— Ви мене просто врятували! — збуджено кричав він. — Пробачте, не можу подати вам руки, я весь мокрий. Ви знаєте, я мало не збожеволів.

— До того, видно, і йшлося.

— Я опинився в жахливому становищі.

І Ернест Павлович, переживаючи знову страшну пригоду, то погасаючи, то нервово сміючись, розказав великому комбінаторові подробиці свого лиха.

— Якби не ви, я б загинув, — закінчив інженер.

— Так, — сказав Остап, — зо мною теж трапився такий випадок. Навіть трохи гірший.

Інженера до такої міри цікавило тепер усе, що стосувалось подібних історій, що він навіть кинув відро, яким збирав воду, і почав напружено слухати.

— Точнісінько так, як з вами, — почав Бендер, — тільки було це взимку, і не в Москві, а в Миргороді, в один з веселеньких періодів між Махно і Тютюнником дев'ятнадцятого року. Жив я з одній сім'ї. Хохли запеклі! Типові власники: одноповерховий будинок і багато всілякого барахла. Треба вам сказати, що з каналізації та інших вигод у Миргороді