Оповідання про Шерлока Холмса - Артур Конан Дойль

мене напав якийсь бандит з ломакою. Я збив його з ніг, а поліція заарештувала його, але можу вас запевнити: ніхто не відшукає зв’язку між джентльменом, об чиї передні зуби я розбив собі руку, і скромним репетитором з математики, який, мабуть, зараз розв’язує задачки на класній дошці за десять миль звідси. Тепер ви розумієте, Вотсоне, чому, прийшовши до вас, я перш за все зачинив віконниці і чому змушений просити у вас дозволу піти з вашого дому не парадними дверима, а якимсь менш помітним ходом.

Я не раз захоплювався відвагою мого друга, але особливо вразила вона мене сьогодні, коли він спокійно сидів і перелічував пригоди цього жахливого дня.

— Ви переночуєте в мене? — спитав я.

— Ні, друже, я гість небезпечний. Я вже виробив план, і все буде добре. Справи зараз стоять так, що для арешту Моріарті моєї допомоги не треба, моя присутність знадобиться тільки під час слідства. Отже, на кілька днів, які ще залишаються до рішучих дій поліції, мені найкраще за все виїхати. Мені було б дуже приємно, якби ви змогли поїхати зі мною на континент.

— Хворих у мене зараз небагато, — сказав я, — а по сусідству тут є колега, який охоче візьме на себе мої обов’язки. Я з радістю поїду.

— І можете вибратись завтра вранці?

— Якщо необхідно — можу.

— О, вкрай необхідно. В такому разі вислухайте мої інструкції, і дуже вас прошу, Вотсоне, ні в чому від них не відхиляйтесь, бо зараз нам двом доведеться вести гру проти найрозумнішого шахрая та наймогутнішого об’єднання злочинців у всій Європі. Отже, слухайте. Свій багаж, байдуже який, не вказуючи станції призначення, відправте сьогодні ввечері з надійною людиною на вокзал Вікторія. Завтра вранці пошліть по кеб, але накажіть своєму слузі не брати ні першого візника, ні другого, які йому трапляться. В кеб сідайте швидко, не баріться і їдьте на Стренд, до Лоусерського пасажу, давши візникові адресу на клапті паперу і сказавши, щоб він папірця не викидав. Гроші за проїзд підготуйте заздалегідь, і тільки-но кеб зупиниться, відразу біжіть у пасаж, розрахувавши час так, щоб бути на протилежному його кінці о чверть на десяту. Там біля краю тротуару ви побачите маленький екіпаж; він чекатиме на вас; візник — чоловік у товстому чорному плащі з обшитим червоною тасьмою коміром. Ви сядете в цей екіпаж і приїдете на вокзал Вікторія саме вчасно, щоб устигнути на експрес, який іде на континент.

— Де я вас зустріну?

— На вокзалі. Нас чекатимуть місця в другому купе першого класу.

— Отже, місце нашої зустрічі — вагон!

— Так.

Марно прохав я Холмса залишитись. Мені було ясно, що він боїться накликати лихо на оселю, де знайшов притулок, і це єдина причина, яка змушує його кудись іти. Сказавши ще кілька квапливих слів про наші завтрашні плани, Холмс підвівся, вийшов разом зі мною в сад, переліз мур, опинившись просто на Мортімер-стріт, свиснув, підкликаючи кеб, і я почув, як, віддаляючись, застукотіли колеса.

Наступного ранку я зробив усе точнісінько так, як звелів Холмс. Екіпаж я найняв з такими пересторогами, які виключали можливість того, що нам його підсунули, і зразу після сніданку поїхав до Лоусерського пасажу. Вийшовши, я пробіг пасаж так швидко, як тільки міг. На мене чекав невеличкий екіпаж з кремезним візником у чорному плащі. Я сів, він стьобнув коня, і ми покотили до вокзалу Вікторія. Не встиг я зійти, як візник повернув екіпаж і помчав назад, навіть не глянувши в мій бік.

Поки що все йшло чудово. Мій багаж чекав мене на вокзалі, і я легко знайшов купе, вказане Холмсом, тим більше, що тільки на ньому була табличка «Зайнято». Тепер мене турбувало єдине: чому не видно Холмса. Вокзальний годинник показував, що до відходу нашого поїзда лишається всього сім хвилин. Марно шукав я поглядом худорляву постать мого друга — й натяку на нього не було. Кілька хвилин я змарнував, допомагаючи поважному священику-італійцю, — він намагався втовкмачити носієві каліченою англійською мовою, що його багаж слід відправити прямісінько в Париж. Потім, пройшовшись ще раз, я повернувся до свого купе і побачив там уже знайомого мені старезного італійця — носій підсадив мені його в попутники, хоч він і не мав квитка в це купе. Мої пояснення, що його присутність небажана, були б марні, бо я знав італійську мову ще гірше, ніж він англійську. Тому я лише покірливо знизав плечима і знову звернув тривожний погляд до вікна, виглядаючи Холмса. До серця підступила хвиля страху, коли на думку спало, що його відсутність може означати одне — вночі з ним скоїлась біда... Уже й усі двері позачиняли, пролунав свисток, аж раптом...

— Мій дорогий Вотсоне, — почув я голос, — ви навіть не зволили привітатись зі мною.

Вражений, я мимоволі обернувся. Старий священик дивився на мене. На мить зморшки на його обличчі розгладились, ніс одсунувся від підборіддя, спідня губа перестала висуватися вперед, а рот — шамкотіти, підсліпуваті очі заблищали, згорблена спина випросталася. Ще мить — і вся постать зробилася така, як раніше, і Холмс зник так само швидко, як з’явився.

— Холмсе! — вигукнув я. — Ну й налякали ж ви мене!

— Нам треба бути ще вкрай обережними, — прошепотів він. — У мене є підстави думати, що вони женуться за нами по п’ятах. А ось і сам Моріарті!

Поки Холмс говорив, поїзд рушив. Глянувши назад, я побачив високого на зріст чоловіка, який люто розштовхував натовп і вимахував рукою, мовби наказуючи поїздові зупинитися. Проте було вже пізно, — поїзд ішов швидше та швидше, і незабаром вокзал лишився позаду.

— З усіма нашими застережними засобами, як бачите, ми виграли небагато, — проказав, сміючись, Холмс. Він підвівся, скинув з себе чорну сутану й капелюх і сховав їх у саквояж.

— Ви читали ранкові газети, Вотсоне?

— Ні.

— Отже, ви ще не знаєте, що трапилось на Бейкер-стріт?