Чорний дім - Стівен Кінг

— Тож Еббі хотів знайти Тайлера. Ви всі сіли на свої велосипеди і поїхали його шукати чи Еббі послав одного з вас?

— Що? — каже Ронні. Тіджей схиляє голову і схрещує руки на потилиці, немов хоче відвести від себе удар. — Тайлер поїхав кудись, і ми його не шукали, ми поїхали в парк. Обмінюватись картками «Меджик».

— Зрозуміло, — каже Джек, — Ронні, дякую. Ти мені дуже допоміг. А тепер іди до Еббі й офіцера Дюлака, доки я ще перекинусь кількома словами з Тіджеєм. Це забере не більше п’яти хвилин, а то й менше.

— Я можу йти? — Після Джекового кивка Ронні швидко підводиться зі стільця.

Коли він наближається до дверей, Тіджей схлипує. Ронні пішов, а Тіджей, різко відкинувшись на спинку стільця, мов ховаючись, щоб стати маленьким, наскільки це можливо, дивиться на Джека ясними, широкими, круглими очима.

— Тіджею, — каже Джек, — присягаюся, тобі нема чого турбуватися. — Тепер, будучи наодинці з хлопчиком, котрий виказав свою особливу причетність до справи тим, що заснув у кімнаті для допитів, Джек Сойєр хоче насамперед зняти йому тягар з душі. Він знає секрет Тіджея, це і не секрет зовсім, а безкорислива інформація. — Хай би що ти мені сказав, я тебе не заарештую. Це теж обіцянка. Тебе ні в чому не звинувачують, синку. Насправді я радий, що ти і твої друзі змогли приїхати сюди й допомогти нам у всьому розібратися.

Він веде далі в тому ж дусі наступні три-чотири хвилини, протягом яких Тіджей Реннікер, котрому раніше здавалося, що він приречений на смертну кару через розстріл, поступово розуміє, що його помилували й відпустили. До його обличчя поступово повертається колір. Він випрямляється, сповнений жаху погляд зникає.

— Скажи мені, що зробив Еббі, — каже Джек. — Це залишиться між нами. Я йому нічого не скажу. Чесно. Я не викажу тебе.

— Він хотів, щоб Тай купив нам іще картки «Меджик», — говорить Тіджей, відчуваючи, що він проходить незнаними шляхами. — Якби Тай там був, він би купив. Еббі це знав. Отже… отже, він сказав мені, їдь вулицею і знайди того недоумка, якщо не хочеш отримати індіанський опік.

— Ти сів на велосипед і повернувся на Чейз-стрит.

— Ага. Я шукав, але не бачив Тая ніде. Я думав, що побачу, розумієте? Тому що де б йому ще бути?

— І?.. — Джек крутить рукою, намагаючись пришвидшити розповідь.

— Так його і не побачивши, я доїхав до Квін-стрит, там ще є притулок для літніх людей, зовні оточений живою огорожею. І, м-м, побачив його велосипед. На тротуарі перед огорожею. Також там була його кросівка. І листя живоплоту.

Ось він, безкорисливий секрет. Можливо, не такий і безкорисливий, оскільки дав змогу визначити точний час зникнення хлопчика: 8 : 15, або 8 : 20. Велосипед стояв на тротуарі поруч із кросівкою близько чотирьох годин, перш ніж Денні Чеда помітив його. Притулок Макстона займає майже всю територію на цьому відрізку Квін-стрит, а на Свято полуниці до полудня ніхто не йшов.

Тіджей розповідає, що він боявся, що як Рибак затягнув Тая за огорожу, то, можливо, він повернеться ще! У відповідь на останнє запитання хлопчик каже:

— Еббі звелів нам сказати, що Тай поїхав від нас, коли ми були біля магазину «Асортимент», щоб люди не засуджували нас, казав, що ми винні в тому, що його вбили. Тая насправді ж не вбили, правда? Дітей, таких як Тай, не вбивають.

— Сподіваюсь, що ні, — каже Джек.

— Я теж. — Тіджей сопе й витирає ніс рукою.

— Давай я відпущу вас додому, — каже Джек, залишаючи стілець.

Тіджей підводиться й починає рухатися вздовж стола.

— О! Я щойно згадав!

— Що?

— Я бачив пір’я на тротуарі.

Підлога, здається, захиталась у Джека під ногами, неначе палуба корабля. Він спершу опановує себе, перш ніж наважується повернутися до хлопчика.

— Пір’я? Що ти маєш на увазі?

— Чорне. Велике. Схоже на вороняче. Одна пір’їна була біля велосипеда, а друга — в кросівці.

— Цікаво, — каже Джек, виграючи час, щоб отямитися після несподіваної появи пір’я в розмові з Тіджеєм Реннікером.

Як йому зреагувати на це безглуздя? Те, що він так реагує, — це взагалі смішно; його миттєва знемога — це абсурд. Пір’я, про яке розповідає Тіджей, — справжнє пір’я справжнього ворона на справжньому тротуарі. Пір’я з його сну — пір’я несправжньої вільшанки, ілюзія, як і решта в цьому сні. Джек говорить сам до себе чимало таких речей. І відтак повертається до норми. Але згодом, ще до кінця сьогоднішньої ночі і наступного дня, слово «пір’я» вражатиме його думки неначе електричний розряд блискавки.

— Це якась дивина, — каже Тіджей. — Як пір’я могло опинитися в кросівці?

— Можливо, вітер його туди задув, — каже Джек, ігноруючи відсутність вітру сьогодні.

Переконавшись, що підлога зупинилась, він показує Тіджею на двері, що ведуть до коридору, а тоді й сам виходить за ним.

Еббі Векслер відштовхується від стіни і стає поруч із Боббі Дюлаком. Досі ображений, Боббі неначе витесаний з брили мармуру. Ронні Мецгер нишком відсувається подалі.

— Ми можемо відправляти цих хлопців додому, — каже Джек. — Вони виконали свою роботу.

— Тіджею, що ти їм сказав? — вороже запитує Еббі.

— Він переконав мене, що ви нічого не знаєте про зникнення вашого друга, — каже Джек.

Еббі заспокоюється, хоча і хмуриться на всіх довкруж. Востаннє він злісно насуплюється на Джека, який саме звів брови.

— Я не плакав, — каже Еббі. — Я був наляканий, але я не плакав.

— Ти був наляканий, гаразд, — каже Джек. — Наступного разу не бреши мені. У тебе був шанс допомогти поліції, але ти проігнорував його.

Еббі заперечує це твердження і намагається хоча б частково виправити провину:

— Гаразд, але я показував фак не особисто вам, просто музика була дурнуватою.

— Я теж її ненавиджу. Тип, що був зі мною в машині, наполіг послухати її. Знаєш хто це був?

На обличчі Еббі з’являється зосереджений недовірливий погляд. Джек каже:

— Джордж Ретбун.

Це все одно що сказати «Супермен», або «Арнольд Шварценеґґер». Зневіра Еббі зникає, а обличчя змінюється. Його маленькі, близько посаджені очі