Міжконтинентальний вузол - Юліан Семенов

Кульков похитав головою:

— Ви не дозволяєте мені сказати те, що я мушу сказати… Подивіться запитальник і прочитайте ті документи, які є в мікрофільмі. Дані, котрі я пересилав американським ученим…

— Кому, кому?! — вразився Славін. — Ученим?

— Звичайно, Не ЦРУ ж, — відповів Кульков, ковтаючи клубок. — Я обмінювався інформацією з ученими — противниками ядерної конфронтації, у цьому вся суть. Люди, котрі одержували мою інформацію, були і залишаються на тій позиції, що ми і Штати маємо однаковий потенціал ракетних потужностей… А яструбів, які верховодять у Вашінгтоні, така правда не влаштовує… Судячи з останнього запитальника… Яструби підштовхують мене до того, щоб я завищив рівень ракетного оснащення Бать… Союзу… Вони зацікавлені в тому, щоб я передав не об'єктивну інформацію, а чутки, які грунтуються на моїх розмовах з військовими керівниками й провідними конструкторами… Мені здається, їх би влаштували навіть вигадані бесіди, аби тільки я передав те, на що вони натякають в останньому запитальнику.

— А що б ви зробили, якби ми не заарештували вас?

— Я продовжував би передавати об'єктивну інформацію… Я усвідомлюю те, що в полум'ї ядерної конфронтації переможців не буде.

— Взагалі, ви, як я бачу, всі ці роки вели патріотичну роботу, га? — не стримався він. — Певна форма боротьби за мир, хіба не правда?

— Даремно ви іронізуєте… Внутрішньо я виправдовував те, що сталося, тільки цим. Так, вони спровокували мене, так, я не знайшов мужності повинитись… Але потім я зрозумів, що мені треба робити. І боровся з їхніми яструбами, як міг… Я передавав їм тільки те, що так чи інакше було їм відомо внаслідок роботи їхніх супутників…

Славіна кортіло доповнити: «шпигунів», але він стримався, відчуваючи, що Кульков підходить до головної частини гри; він не помилився.

— Я певен: та інформація, якої вони чекають, пов'язана з переговорами в Женеві, — вів далі Кульков. — Гадаю, вони мають намір торпедувати переговори, спираючись, зокрема, на мою інформацію. Я їм такої можливості давати не збираюсь…

— Пропозиції? — знову повторив Славін.

— Дозвольте мені закласти тайник у неділю… З об'єктивними даними, а не з тим, у чому вони зацікавлені… Вони зразу ж надішлють чергову радіограму, ми її прочитаємо…

— Ми її прочитаємо, — повільно повторив Славін. — А що? Цікаво… Пишіть заяву, понесу нагору, чекатимемо рішення…

— Ви ж напевне фіксуєте нашу розмову… Невже цього не досить?

— Запис нашої розмови прослухають аналітики, Геннадію Олександровичу. Вони вичислять, у яких пунктах нашої розмови ви брехали, а де відкривали правду… Але, як кажуть, діло любить форму… Пишіть… аби потім не було розмов, що я вас примушував, погрожував, катував… Пишіть, ось ручка.

… Ранок — для бурхливого московського травня, був не такий, як завжди, — дуже тихий і сонячний; небо високе, блакитне, немов у Домбаї на початку лютого.

— Може, нарешті, випогодиться, — зітхнув Славін, — бо останні роки ми літа не бачимо…

Сергієнко всміхнувся:

— Зате побачимо, як збільшується випуск автомобілів… Та й вантажівок, що тероризують місто… У багатьох столицях вантажні машини давним-давно їздять по вулицях тільки вночі, а ми міцно стоїмо на тому, до чого так. звикли…

— Община, — посміхнувся Славін, повторивши інтонацію Степанова. — Та за нічну роботу водіям вантажних машин треба платити більше, а це порушення «рівності» — багатії серед шоферів з'являться, не можна…

— Думаю, не тільки в цьому справа, — заперечив. Сергієнко, розгортаючи панку (перед початком серйозної розмови завжди «робив крок убік», розминався, немов спортсмен). — Мені здається, міські власті бояться, що треба йти в Міністерство фінансів і просити додаткові кошти… А ми поставили на режим економії… Можуть «неправильно зрозуміти»; хтось на зборах зачепить, для чого рискувати… Посадили б розумного економіста за комп'ютер, попросили б порахувати без гніву й упередження, от і мали б таку довідку; збільшення заробітної плати тим шоферам вантажних машин, котрих перевели на нічний графік, дасть мільйони економії народному господарству, — на одних лише денних пробках, коли даремно спалюють десятки тонн бензину під світлофорами, витрачаємо чорт знає скільки. Але ж не бензин валять, а золото — час, кажучи інакше…

— На що це ви гніваєтесь? — заклопотано спитав Славін.

Сергієнко раптом розсміявся:

— На Центральне розвідувальне управління, Віталію Всеволодовичу. Я також закінчив вивчати оперативні матеріали на Пеньковського… Знаєте, про що я, — чим довше їх вивчав, — думав?

— Я не Джуна, не маю дару прозорливця…

— Шкода… Добре мати прозорливого помічника…

— Ризиковано, — заперечив Славін. — У кожного з нас е щось, властиве лише йому, стороннє око небажане…

— Безсумнівно, — обличчя Сергієнка стало, як завжди, зосередженим, навіть трохи жорсткуватим. — Так от, Віталію Всеволодовичу, я запросив вас для того, щоб ви розбили мою версію.

— А ви мені потім догану вліпите…

Генерал ніби не почув жартівливого зауваження Славіна й провадив своє:

— Навіщо Ленглі — особливо в останній час роботи цього агента — треба було так по-дурному світити Пеньковського? Навіщо вони примушували його раз по раз ризикувати, вимагаючи майже щотижня обміну інформацією? Вони навмисне підштовхували його до провалу…

— Докази, будь ласка…

— Подивіться цю папочку на дозвіллі, я дещо підібрав.

— Подивлюсь і якнайуважніше.

— Одне слово, я дозволив собі припустити версію, — сказав Сергієнко. — Або вони, — практично видавши нам агента такого рівня, як Пеньковський, — хотіли викликати в країні психоз шпіономанії, тотальну підозріливість, яка в епоху науково-технічної революції здатна викликати необоротні наслідки, бо відсутність живого обміну ідеями відкидає на десятиріччя, — або він був їм уже не потрібний, тому що знайшли серйознішу заміну…

— Кульков? — спитав Славін.

Сергієнко не відповів, усе ще говорив неквапливо, немов приглядався до своїх слів збоку:

— Спробуйте запитати його: хто-небудь, коли-небудь з американських колег розмовляв з ним про Пеньковського? Особливо на самому початку його роботи проти нас. Ви напевно відчуєте, бреше він чи хоч трохи наближається до правди.

— Версія цікава, — озвався Славін, — але мені здається, що вона грішить якимсь надто жорстким прагматизмом… Віддати такого агента, як Пеньковський, заради того, щоб розпалити психоз?

Сергієнко впевнено відповів:

— Мавр зробив своє діло… Якщо вони вирішили, маючи заміну, віддати його нам, аби викликати в країні хвилю підозріливості, то, виходить, комбінували можливість його провалу заздалегідь… Мабуть, вони заздалегідь планують загибель свого агента, але при цьому ретельно вичисляють, як повернути це собі на користь. Правда, з Лісником, з їхнім Тріаноном вони програли остаточно, із сухим рахунком… Але я не знаю, що було заплановано, якби він не покінчив з собою… А що заплановано з Кульковим? Яких акцій вони вживуть, коли здогадаються про його провал? А якщо вони вже якось