Золоте теля - Євген Петрович Петров

що лишилося від десяти тисяч, — сказав він з невимовною тугою. — А я гадав, що на біжучому рахунку є ще тисяч шість-сім… Як же це вийшло? Все було так весело, ми заготовляли роги й копита, життя було таким чарівним, земна куля крутилася спеціально для нас — і раптом… Розумію! Накладні витрати! Апарат з'їв усі гроші!

І він з докором подивився на молочних братів. Паніковський стенув плечима, ніби кажучи: «Ви знаєте, Бендер, я вас поважаю! Я завжди казав, що ви осел!» Балаганов ошелешено погладив свої кучері і запитав:

— Що ж ми будемо робити?

— Як що! — вигукнув Остап. — А контора по заготівлі рогів і копит? А інвентар? За саму чорнильницю «Обличчям до села» перша-ліпша установа з радістю дасть сто карбованців! А друкарська машинка? А діркопробивач, оленячі роги, столи, бар'єр, самовар? Все це можна продати. Нарешті, у нас в запасі є золотий зуб Паніковського. Звичайно, він менший за гирі, а все ж таки це молекула золота, благородний метал.

Біля контори друзі спинилися. З відчинених дверей чути було молоді голоси студентів тваринницького технікуму, що повернулися з відрядження, сонне бубоніння Фунта і ще якісь незнайомі баси і баритони явно агрономічного тембру.

— Це злочин! — кричали люті, як леви, практиканти. — Ми ще тоді дивувалися. За всю компанію заготовлено лише дванадцять кілограмів низькосортних копит.

— Вас судитимуть! — загриміли баси і баритони. — Де начальник філії? Де уповноважений в справі копит? Балаганов затремтів.

— Контора померла, — прошепотів Остап. — І ми тут більше не потрібні. Ми підемо дорогою, заллятою сонцем, а Фунта відведуть в дім з червоної цегли, до вікон якого з дивної примхи архітектора прикручено залізні грати.

Екс-начальник відділення не помилився. Не встигли повержені ангели відійти від контори на три квартали, як почули позад себе потріскування екіпажа. В ньому їхав Фунт. Він був би зовсім схожий на доброго дідуся, який після довгих готувань їхав в гості до внука, коли б не міліціонер, який, стоячи на підніжці, притримував старого за колючу спину.

— Фунт завжди сидів, — почули антилопівці низький глухий голос старого, коли візник проїздив мимо. — Фунт сидів за царя Олександра Другого, «освободителя», за Олександра Третього, «миротворця», за Миколи Другого, «. кривавого» і за Олександра Федоровича Керенського…

І, перераховуючи царів і присяжних повірених, Фунт щоразу загинав палець.

— А тепер що ми робитимемо? — запитав Балаганов.

— Прошу не забувати, що ви живете в одній добі з Остапом Бендером, — зітхнувши, сказав великий комбінатор. — Прошу пам'ятати, що в нього е чудодійний саквояж, в якому зберігається все потрібне для добуття дрібних грошей. Ходімо додому, до Лоханкіна.

У Лимонному перевулку їх чекав новий удар.

— Де ж будинок? — викрикнув Остап. — Адже тут ще вчора стояв будинок?

Та будинку не було, не було «Воронячої слобідки». По обгорілих балках лише ходив страховий інспектор. Знайшовши на задньому дворі бідон з-під гасу, він понюхав його і з сумнівом похитав головою.

— Ну, а тепер що? — запитав Балаганов, злякано посміхаючись.

Великий комбінатор не відповів. його вразила втрата саквояжа. Згорів чарівний мішок, в якому була індуська чалма, була афіша «Приїхав жрець», був лікарський халат, стетоскоп. Чого тільки там не було!

— Ну от, — нарешті промовив Остап, — доля грає людиною, а людина грає на трубі.

Вони попленталися вулицями, бліді, розчаровані, приголомшені горем. Їх штовхали перехожі, та вони навіть не огризалися. Паніковський, який підняв плечі ще після невдачі в банку, так і не опускав їх. Балаганов куйовдив свої червоні кучері і засмучено зітхав. Бендер йшов позаду всіх, схиливши голову і мимоволі мугикав: «Кончен, кончен день забав, стреляй мой маленький зуав». У такому стані вони причвалали на заїжджий двір. В глибині, у піддашку, жовтіла «Антилопа». На трактирному ґанку сидів Козлевич. З насолодою віддуваючись, він сьорбав з блюдечка гарячий чай. Обличчя його нагадувало червоний горщик. Він блаженствував.

— Адаме! — сказав великий комбінатор, спиняючись перед шофером. — У нас нічого не лишилось. Ми жебраки, Адаме! Прийміть нас! Ми гинемо.

Козлевич підвівся. Командор, принижений і бідний, стояв перед ним без шапки. На світлих польських очах Адама Казимировича блиснули сльози. Він зійшов з ґанку і по черзі обняв усіх антилопівців.

— Таксі вільне! — сказав він, ковтаючи сльози співчуття. — Прошу сідати.

— Але ж… можливо, нам доведеться їхати далеко, дуже далеко, — промовив Остап, — можливо, на край землі, а може, ще й далі. Подумайте!

— Куди хочте! — відповів вірний Козлевич. — Таксі вільне! Паніковський плакав, затуливши очі кулачками і шепотів:

— Яке серце! Благородне слово честі! Яке серце!

Розділ XXIV

ПОГОДА СПРИЯЛА КОХАННЮ

Про все, що великий комбінатор зробив у наступні після переселення на заїжджий двір дні, Паніковський відзивався дуже несхвально.

— Бендер божеволіє! — казав він Балаганову. — Він нас зовсім погубить.

Бо й справді, замість того щоб розтягти якомога на довше останні тридцять чотири карбованці, використавши їх винятково на закупку харчів, Остап пішов у квітковий магазин і купив за тридцять п'ять карбованців великий, як клумба, букет троянд, що наче аж ворушився. Карбованця, якого не вистачало, він взяв у Балаганова. Поміж квітами він вклав записку: «Чи ви чуєте, як б'ється моє велике серце?» Балаганову було наказано віднести квіти Зосі Синицькій.

— Що ви робите? — сказав Балаганов, змахнувши букетом. — На біса цей шик?

— Потрібно, Шуро, потрібно, — відповів Остап. — Нічого не вдієш! У мене велике серце. Як у теляти. А потім це все одно не гроші. Важлива ідея.

Потім Остап сів в «Антилопу» і попросив Козлевича вивезти його куди-небудь за місто.

— Мені необхідно, — сказав він, — пофілософствувати на самоті про все, що сталося, і зробити необхідні прогнози на майбутнє.

Весь день вірний Адам катав великого комбінатора білими приморськими дорогами, мимо будинків відпочинку і санаторій, де відпочиваючі шльопали пантофлями, били молотками по крокетних кулях або ж підстрибували біля волейбольних сіток. Телеграфні дроти дзвеніли віолончелями. Дачниці носили в килимних кошиках сині баклажани і дині. Молоді люди з носовичками на мокрому після купання волоссі зухвало зазирали в очі жінкам і кидали в їхній бік люб'язні слова, повний набір яких мав кожний чорноморець віком до Двадцяти п'яти років. Якщо йшли дві дачниці, молоді чорноморці казали їм услід: «Ох, яка гарненька та, що скраю!» При цьому від душі реготали. Їх смішило те, що дачниці ніяк не зможуть з'ясувати, якій з них адресовано комплімент. Коли ж назустріч йшла одна дачниця, то дотепники спинялися, як вражені громом, і довго причмокували губами, виражаючи цим любовну знемогу. Молода дачниця червоніла і перебігала через дорогу, гублячи сині баклажани, що викликало у ловеласів гомеричний сміх.

Остап, напівлежачи на твердих антилопівських подушках,