Ось ваш вінець, леді - Джеймс Хедлі Чейз
Цими словами він просто хотів очистити своє сумління, та я на це не зважав.
— Дякую, полковнику. Сказане вами далі не піде.
Кеннеді ще трохи повагався, добираючи слів, а тоді почав:
— Правда в тому, що я не знаю, хто та жінка. Коли вона прийшла, аби зустрітися зі мною, то представляла інтереси одного чоловіка на ім'я Лі Кертіс. Цей чоловік був пов'язаний з корпорацією «Тканини Маккензі» й висловив бажання викупити у мене певну кількість їхніх акцій. Саме Кертіс уповноважив ту особу вести зі мною перемовини стосовно придбання пакету акцій. То була диявольськи вродлива жінка, і я запропонував їй залишитися та поговорити про справу за вечерею. Мені кортіло дізнатися, чому Кертіс, який тоді обіймав посаду секретаря фірми, хотів отримати такий великий пакет акцій.
— І на яку суму він хотів придбати акцій? — запитав я.
Кеннеді знизав плечима.
— Зараз вже й не пригадаю, здається, то було щось близько десяти тисяч доларів. Хай там як, а ми з тією леді сіли вечеряти. Одначе вона раз у раз відмовлялася назвати своє ім'я, а лише намагалася вмовити мене продати їм акції. Жінка розповіла історію, яка мене не переконала, та врешті-решт я таки вирішив погодитися. Кертіс пропонував чималі відсотки за цими акціями, тож я подумав, що справа того варта.
— То ви хочете сказати, що не знаєте, хто була та жінка? — розчаровано запитав я.
— Ні — не знаю. Решта історії не робить мені честі, та я однаково розповім її вам. Отже, ділова частина вечора добігла кінця, ця особа вручила мені чек Кертіса, і тут я подумав, що ми з нею могли би заприязнитися дещо більше. Я вже казав вам, що вона була надзвичайно вродлива жінка?
Я дещо похмуро кивнув.
— Авжеж... ви про це згадували.
— Отже, вона трохи злякалася та витягнула пістолета. Я ще зроду не був такий приголомшений, як оце тоді. Я спробував забрати у неї той клятий пістолет, і він вистрілив. Решта історії вже вам відома.
Я відкинувся на спинку крісла й промовив:
— Що ж, маю сказати, що ці відомості мало що мені дали. А я ж бо сподівався з'ясувати, хто та жінка.
Кеннеді кинув швидкий погляд на годинник.
— Вам уже час йти, інакше запізнитеся на свій потяг.
Я жестом підкликав офіціанта та попросив рахунок.
— Плата за мною, — поквапливо мовив Кеннеді.
Я заперечно похитав головою.
— Полковнику, я щойно продав книжку. До того ж, мені здається, що то чудова пригода — купити обід чоловікові, який має стільки грошви, як оце ви.
Кеннеді засміявся.
— Я радий, що ви завели сім'ю, Ніку. Але вам не варто було ховатися так далеко. Мусите якось привезти вашу дружиноньку до міста.
Я витягнув свого гаманця, дістав десятидоларову банкноту та дав її офіціантові. Серед паперів у гаманці була світлина Марді, тож я вийняв її та підштовхнув стільницею до Кеннеді.
— Це моя дружина. Коли ви познайомитеся з нею, Кеннеді, то самі переконаєтесь, яка то чудова дівчина.
Я взяв у гарсона решту та дав йому одного бакса на чай. Тоді розвернувся до полковника, аби поглянути, яке враження на нього справила Марді. Кеннеді сидів, втупивши у мене свій пронизливий погляд. Він трохи зблід, і його очі були, неначе граніт.
— Щось не так? — запитав я.
— Що це за жарти, Мейсоне? — жорстким голосом промовив Кеннеді.
Я витріщився на нього.
— У чому річ, полковнику?
Він постукав пальцем по світлині Марді.
— Якщо вам уже відомо про цю дівчину, навіщо було розпитувати мене?
Я сів і цілу хвилину вдивлявсь у Кеннеді. Тоді сказав:
— Полковнику, це — моя дружина... Не розумію, до чого ви хилите.
— Це та сама жінка, яку Кертіс відрядив до мене для перемовин, про котрі я вам допіру розповів.
Я відштовхнув своє крісло назад і проказав непевним голосом:
— Ви помиляєтеся. Це — Марді, моя дружина.
Кеннеді підняв світлину та ще раз уважно придивився до неї. Поки він це робив, серце калатало у мої ребра, неначе копер[66]. Тоді полковник підвів погляд на мене й запитав:
— Ким була ваша дружина до заміжжя?
Охоплений раптовим і жахливим відчуттям, що моє життя розвалюється на шматки, я відповів:
— Вона була секретаркою Спенсера.
Кеннеді штовхнув світлину стільницею до мене.
— Тоді усе збігається, чи не так? — тихо промовив він. — У тому немає жодних сумнівів, Ніку.
Я просто сидів на місці, нездатний поворухнутися. Кеннеді був таким чоловіком, якому не властиво помилятися.
— Але ж це — божевілля, — тремким голосом проказав я.
Кеннеді підвівся на ноги.
— Облишмо цю тему, Ніку. Мені вже час бігти. Ще побачимося. — І він на мить поклав долоню на моє плече, а тоді вийшов з ресторану. Я підняв світлину зі стільниці та поклав її назад до гаманця. Я не міг думати. Не хотів думати. Я підвівся, відштовхнувши крісло, підійшов до вішака, повільно одягнув на себе пальто та насунув капелюха. Офіціанти з цікавістю поглядали на мене, та мені було до них байдуже. Зрештою я вийшов на вулицю.
Потяг до Санта-Моніки вже стояв на станції, і я зайшов до вагона. Умостився на сидінні та дививсь у вікно. Проте мої очі не бачили нічого, і хоча день був спекотний, мені було зимно.
Потяг плавно відійшов од станції, везучи мене до Санта-Моніки — і до чогось такого, з чим я боявся зустрітися віч-на-віч.
Розділ двадцять перший
Доки я дістався Санта-Моніки, мені вдалося отямитися від удару. Я переконував себе в тому, що усе це має просте пояснення. Або ж то Кеннеді припустився великої помилки, або ж то Марді була змушена грати роль у якійсь Кертісовій грі. Хай би яким було те пояснення, воно не мало зруйнувати наше з Марді спільне життя. Я чимало свого часу присвятив дівчатам, і напевно знав, що зустрів саме ту, яка мені потрібна. Марді була моєю. Я не збирався дозволяти будь-чому стати між нами. Ми з нею все обговоримо, і вона скаже мені правду. Та правда не конче має бути поганою... вона не мусить бути поганою.
З вокзалу Санта-Моніки я рушив додому на таксі. Мені хотілося якнайшвидше повернутися до Марді. Дорога видавалася мені навдивовижу довгою, тож я, сидячи в кутку сидіння, раз у раз підганяв
