Фантомна довіра - Лана Вернік

— Притисни, — сказала, затримавши погляд на збитих кісточках правої руки. Коли вона бачила Степана востаннє — вони були цілі. Він притис руку. Лора робила все, не дивлячись йому в очі, боялась. Сама не знала, чого саме боялась, але поглянути Степану в очі не наважувалась.

Повернулась до лівої руки. Обробляючи рану, витягла кетгут.

— Ну от він і вийшов, нарешті, — з полегшенням сказала Лора.

— О, це добре, — матір зазирнула через її плече. — Але шкоди він вже наробив...

— Мамо, а ці шви коли знімати? — вона вказала на дві ближні до ліктя рани.

— Не сьогодні. Може завтра… Я, правда, на роботі, але ж ти можеш зняти сама?

— Так, — Лора кивнула.

— Що там градусник нам каже? — поцікавилась матір. Лариса взяла термометр і подивилась на його покази.

— 38,4… — не втрималась, стурбовано поглянула на Степана. Вперше за цей вечір. Виглядав він погано. — Як ти себе почуваєш?

— Ну так…не дуже.

— Високувата… — матір поглянула на нього обмірковуючи план дій.

— Я думав так хитає через те, що давно не спав.

— Алергія на антибіотики є чи немає? — запитала Людмила Василівна у Степана.

— Не знаю, наче ніколи не приймав.

— Оце щаслива людина, — усміхнулась матір. — Тетяно, неси сюди коробку з ліками і пакет зі шприцами, будемо проби робити… Я цієї зими хворіла, у мене там лишилось пару флаконів антибіотика.

— Може не потрібно? — Степан з сумнівом поглянув на Людмилу Василівну.

— Степане… Я працюю в хірургії і такого надивилась… Повірте мені — потрібно.   

Людмила Василівна давала вказівки, а Лариса виконувала. Розвела антибіотик, зробила внутрішньошкірно пробу і поки чекали результату — Лора закінчувала перев’язку, заклала в очищену рану солкосерил. Перевірили місця проб — алергії не було ні на антибіотик, ні на лідокаїн.

— Ну що, Степане Сергійовичу, довіряєте моїм призначенням чи поїдете до лікаря?

— А можна антибіотик прийняти в таблетках?

— От чоловіки, — усміхнулась матір. — такі сильні і сміливі, а уколів боїтеся.

— Жінки теж бояться. Нікому не приємно, коли в нього вганяють якусь залізяку… — Степан насупився.

— У Лори легка рука, вона не боляче робить, — Людмила Василівна почала набирати антибіотик з флакону у шприц. — Якщо зараз цього не зробити — будуть проблеми. Великі проблеми, повірте мені на слово.

Лора між тим забинтувала йому руку. І поглянула на Степана, котрий схвильовано дивився на підлогу. Перспектива отримати зараз ін'єкцію антибіотика його не радувала. Вигляд він мав стомлений і хворобливий. Очі запали, під ними з’явились синці, на обличчі відросла щетина, на правій руці збита шкіра… Ці дні він точно був не з жінкою. Хіба що якесь бурхливе садо-мазо, але вона в це не вірила.

— Ну, шановний, забезпечте доступ до тіла, — сказала Людмила Василівна. — Лоро, йди ще раз руки помий.

Степан з-під лоба поглянув на інструменти “екзекуції”, розкладені на столі.

— Зрозуміло… — Людмила Василівна примружила очі. — Потрібно колоти лежачи. Ще, не дай Боже, впаде...

— Не впаду.

— Краще перебдіти, — жінка кивнула. — Ходімте. Лоро, у тебе ж — порядок?

— У мене? — заклякла дівчина біля рукомийника, але матір вже повела Степана до неї в кімнату. Його трохи хитало і він притримався правою рукою за одвірок.

На ліжку Лори була відкинута ковдра, друге ліжко, на якому ночувала останнім часом Тоня, стояло застелене. Людмила Василівна вказала на нього і “пацієнт” покірно влігся, розстебнувши джинси. Ларисі було навіть трохи шкода його колоти, але потрібно.

Після ін'єкції матір сказала, щоб він не піднімався одразу, трохи полежав, а сама з донькою пішла на кухню.

— Завтра я на роботі. Вколеш йому ще один флакон в іншу сторону, коли робитимеш перев’язку. І підеш до Хризонівни, щоб він потім не ганяв. Там вколеш теж лежачи, бо щось він якийсь слабий в цьому питанні...

— Добре, — Лора кивнула, розбираючи шприц.

— Потрібно не дати цій заразі розповстись… Це ж треба отак безвідповідально ставитись до свого здоров'я!

— Може йому ще щось від температури дати? — поцікавилась Тетяна.

— Не потрібно. Організм має впоратись… Щось він не йде, — матір озирнулась на двері і пішла до кімнати старшої доньки, повернулась досить швидко, сама. — Лоро, поспиш сьогодні з Тетяною.

— А що таке? — Тетяна здивовано поглянула на матір.

— Заснув… — матір розвела руками.   

Степан не знав, від чого саме він прокинувся. Чи від сонця, що світило йому в очі крізь щілину у шторах, яку лишили дівчата вчора, визираючи на його машину. Чи від ароматів з кухні — пахло щось смачне і порожній шлунок волів отримати це “щось” якнайшвидше.

Роззирнувся. Кімната Лори. Маленька. У кутку під вікном стоїть стіл, на ньому купа медичних книг, конспекти. Під ним табурет. Над столом полиця з книгами: словники, довідники, Дюма, Джек Лондон… Її ліжко стоїть впритул до столу, таке ж розстелене, як і було вчора. Ліжко, на якому він лежить, стоїть в кутку, в ногах у нього шафа. більше нічого у кімнаті немає. Місця на ліжку з його зростом мало, тому він лежить по діагоналі.

Пам’ятав, що Лора вколола йому антибіотик і Людмила Василівна сказала не підніматись одразу, трохи полежати… і він заснув. На ногах був з ранку суботи, подрімавши декілька годин перед виїздом, ніч з суботи на неділю не спав, а ще — рука, температура... все це вкупі його здолало.

Його роззули і вкрили ковдрою. Цікаво хто? Був упевнений, що Лора. Сів на ліжку. Почувався краще, хоча відчував слабкість. Взув кросівки і, тримаючись за стіну, залишив кімнату. На кухні біля плити стояла Лора, сестра сиділа за обіднім столом і нарізала огріки на салат.

— Доброго ранку, — привіталась, усміхаючись, Тетяна, помітивши його у дверях.

— Привіт, — відповів він і поглянув на Лору. Вона повернула голову і оглянула його: виглядав він не дуже.