Дівчина, яку ти покинув - Джоджо Мойєс

— Це дуже мило, — сказала Елен, відступаючи, щоб роздивитися картину. — Але…

— Але що?

— Ти ризикуєш узагалі втратити її. Коли німці проходили крізь Лілль, вони палили живопис, який, на їхню думку, підривав традиції. Картина Едуарда… дуже особлива. Звідки ти знаєш, що вони не знищать її?

Вона непокоїлася, моя Елен. Непокоїлася через картини Едуарда і норов нашого братика, непокоїлася через листи й щоденникові записи, які я робила на клаптиках паперу і ховала в проймах під балками.

— Я хочу, щоб вона висіла тут і я могла її бачити. Не хвилюйся — решта його картин у безпеці в Парижі.

Схоже було, що мої слова її не переконали.

— Я хочу кольору, Елен. Я хочу життя. Я не хочу споглядати Наполеона чи дурнуваті таткові картини з сумними собаками. І не хочу, аби ці, — я кивнула на вулицю, де німецькі солдати палили цигарки біля фонтана, — вирішували, на що я можу дивитись у власному домі.

Елен похитала головою, наче мала справу з цілком ненормальною, якій вона мусила пробачати. А тоді пішла обслуговувати мадам Лув’є і мадам Дюран, які, хоча й частенько зауважували, що моя кава з цикорію смакує, наче з каналізації, прийшли послухати історію про дитину-порося.

Тієї ночі ми з Елен спали на одному ліжку, поклавши між собою Мімі й Жана. Часом ставало так холодно, особливо в жовтні, що ми боялися знайти їх замерзлими на смерть у їхніх нічних сорочках, і тому спали, обійнявшись усі разом. Було вже пізно, але я знала, що сестра не спить. Крізь щілину між фіранками падало місячне сяйво, і я бачила її очі, широко розкриті, що дивилися кудись удалину. Мабуть, у цю мить вона гадала, де зараз її чоловік. Чи в теплі, на постої в будинку — такому, як наш; чи мерзне в окопі, дивлячись на той самий місяць.

Глухий вибух удалині сповістив про віддалений бій.

— Софі?

— Так?

Ми говорили найтихішим шепотом.

— Ти коли-небудь думаєш, що буде… якщо вони не повернуться?

Темрява приховувала моє обличчя.

— Ні, — збрехала я. — Адже знаю, що вони повернуться. І не хочу подарувати німцям жодної зайвої хвилини свого страху.

— А я от думаю, — промовила вона. — Іноді я не пам’ятаю, як він виглядає. Дивлюся на його фотографію — і не можу нічого пригадати.

— Це тому, що дивишся на неї так часто. Іноді мені здається, що фотографії зношуються від наших поглядів.

— Але я не можу згадати геть нічого — його запаху, звуку його голосу. Я не пам’ятаю, як це — відчувати його поряд із собою. Наче він ніколи не існував. А тоді я питаю себе: а що, як це правда? Що, як він ніколи не повернеться? Що, як ми до самої смерті проживемо отак, і кожен наш крок буде підпорядкований тим, хто нас ненавидить? І я не впевнена… Не впевнена, що зможу…

Я підвелася на лікті і, потягнувшись через Мімі й Жана, взяла сестру за руку.

— Ні, зможеш, — сказала я. — Звичайно ж, зможеш. Жан-Мішель повернеться додому, і все в тебе буде добре. Франція буде вільна, і життя стане таким, як раніше. Навіть кращим.

Вона лежала мовчки. Тепер, вибравшись із-під ковдр, я тремтіла від холоду, але не наважувалась ворухнутися. Сестра лякала мене, коли говорила так. Здавалось, у неї в голові існує цілий світ жахіть, з яким вона має боротися, докладаючи вдвічі більше зусиль, ніж будь-хто з нас.

Її голос був тихий і тремтів, наче вона намагалася стримати сльози.

— Знаєш, після того як ми з Жаном-Мішелем побралися, я була така щаслива. Уперше в житті була вільна.

Я знала, про що вона каже. У нашого батька була важка рука, і він швидко хапався за ремінь. У місті його вважали добряком, опорою суспільства — старий добрий Франсуа Бессетт, завжди радий пожартувати й пригостити келихом вина. Але ми знали, яку насправді жорстоку має він вдачу. Єдине, про що ми шкодували, — це що матінка померла раніше за нього і не встигла насолодитися кількома роками життя не в тіні свого чоловіка.

— Таке відчуття… Таке відчуття, що ми змінили одного тирана на іншого. Іноді я передчуваю, що все життя так і проживу, схиляючись перед чужою волею. Ти, Софі, — я бачу, як ти смієшся. Бачу, яка ти рішуча, смілива, розвішуєш картини, кричиш на німців — і не можу зрозуміти, звідки це. Не можу згадати, як воно — не боятися.

Ми лежали поряд і мовчали. Я чула, як б’ється моє серце. Вона вважала мене безстрашною. Але ніщо не лякало мене більше за сестрині страхи. Останні кілька місяців вона стала ще більш вразливою, очі її дивилися по-новому напружено. Я стиснула її руку. Вона не відповіла на потиск.

Між нами ворухнулася Мімі, закинувши руку за голову. Елен випустила мою долоню. Я бачила лише її силует, коли вона перевернулася на бік і м’яко сховала доньчину руку назад під ковдру. Дивним чином цей жест заспокоїв мене, я вляглася на своє місце і натягла ковдру до підборіддя, щоб більше не тремтіти.

— Свинина, — промовила я.

— Що?

— Лише подумай. Смажена свинина, шкурка, натерта сіллю та олією, підсмажена до хрускоту. Подумай про м’які скибочки теплого білого сала, рожеве м’ясце, що розповзається просто в пальцях. Може, з яблучним компотом. Ось що ми їстимемо лише за кілька тижнів, Елен. Подумай, як добре вона смакуватиме.

— Свинина?

— Так. Свинина. Коли я починаю вагатись, я думаю про те порося і його велике, жирне черевце. Я думаю про його хрусткі вушка, його соковиті стегенця.

Я майже чула, як вона всміхається.

— Софі, ти божевільна.

— Але подумай про це, Елен. Хіба це не чудово? Можеш собі уявити, як жир стікає по обличчю Мімі, до самого підборіддя? Як задоволено буркотітиме її маленький животик? Уяви, яка вона буде щаслива, коли вийматиме з зубів залишки хрусткої скоринки!

Елен мимоволі розсміялася.

— Не впевнена, що вона пам’ятає смак свинини.

— Неважко буде нагадати, — відповіла я. — Як і тобі неважко буде пригадати Жана-Мішеля. Одного дня він зайде крізь двері і ти кинешся обіймати його — і його запах, його руки навколо твоєї талії стануть так само знайомі, як і відчуття власного тіла.