Смиренність отця Брауна - Гілберт Кійт Честертон

— Ні, — заперечив отець Браун, — розум розумний завжди, навіть в останньому забутті, у втраченому проміжному стані речей. Я знаю, що люди звинувачують церкву в приниженні розуму, але це лише один із поглядів. Лиш одна церква на землі визнає розум справді вищим. Лиш одна церква на землі стверджує, що Бога можна осягнути розумом.

Високий підняв суворе обличчя до усіяного зорями неба і мовив:

— Хто може знати, чи є у безмежності Всесвіту…

— У Всесвіту немає просторових меж, — сказав нижчий і різко повернувся до нього, — але за межі моральних законів він не виходить.

Валентен сидів за деревом і мовчки гриз нігті. Йому здавалося, що англійські детективи зараз кепкують з нього — адже це він затягнув їх у таку далечінь лиш для того, аби послухати філософську маячню двох смиренних літніх священиків. З нетерплячки він пропустив мудровану відповідь високого і почув тільки отця Брауна:

— Розум і справедливість панують на найвіддаленішій, найпустельнішій зірці. Погляньте на зірки. Хіба ж не схожі вони на діаманти й сапфіри? Добре, уявіть собі щось із ботаніки чи геології. Подумайте про діамантові ліси з діамантовим листям. Уявіть, що місяць — суцільний величезний синій сапфір. Але не думайте, що все це хоч на йоту змінить закони розуму і справедливості. На опалових рівнинах, серед круч, усіяних перлами, ви знайдете ту саму заповідь: «Не вкради».

Валентен вже збирався було встати — у нього заніміло все тіло — і піти якомога тихіше; уперше в житті він скоїв таку дурницю. Але високий мовчав якось дивно, і детектив прислухався. Нарешті той сказав зовсім просто, ще нижче схиливши голову і склавши руки на колінах:

— А все ж я вважаю, що інші світи можуть піднятися вище від нашого розуму. Годі збагнути таємниці небес, і я схиляю перед ними голову.

Далі, не підводячи голови та не змінюючи інтонації, він додав:

— А зараз давайте-но сюди той ваш хрест із сапфірами. Ми тут наодинці, і я можу розпатрати вас, як солом'яну ляльку.

Від того, що він не змінив тону, не поворухнувся, ці слова прозвучали ще загрозливіше. Але хранитель святині лиш трохи повернув голову до свого співрозмовника. Його, здавалося, безглузде обличчя було звернене до зірок. Можливо, він просто не зрозумів. А може, зрозумів і закам'янів від страху.

— Так, — все так само тихо сказав високий, — так, я Фламбо.

Трохи помовчавши, він додав:

— Ну, то ви віддасте той хрест?

— Ні, — сказав Браун, і це односкладове слово пролунало дивно.

І тут з Фламбо злетіло вдаване упокорення. Великий злодій відкинувся на спинку лави і засміявся неголосно, але грубо.

— Ні, — крикнув він. — Не віддасте, ви ж гордий священик. Ще б ви мені його віддали, неодружений коротун і простак! Сказати, чому ви його не віддасте? Тому що він уже в мене в кишені.

Маленький чоловічок з Ессексу, що здавався у сутінках зовсім приголомшеним, повернувся до нього і запитав напружено і боязко, немов підлеглий:

— Ви… ви у цьому певні?

Фламбо сяяв захватом.

— Звісно, ви кращий, ніж вистава на три дії! — вигукнув він. — Так, бовдуре ви, переконаний! Я додумався зробити дублікат пакунка. Так що тепер у вас — фальшивка, а у мене — камінчики. Старий трюк, отче Брауне, дуже старий трюк.

— Так, — погодився отець Браун і з якоюсь дивовижною смиренністю пригладив волосся, — я чував про нього.

Король злочинців нахилився до нього, раптом зацікавившись.

— Ви чули про трюк? — перепитав він. — І від кого ж ви могли це чути?

— Я не можу назвати вам його ім'я, — просто відповів Браун. — Розумієте, він каявся. Він заробляв цим років двадцять, підміняючи згортки і пакунки. І ось, коли я запідозрив вас, то одразу ж згадав про цього бідолаху.

—. Запідозрили мене? — повторив злочинець зі все більшим зацікавленням. — Ви що, справді здогадалися, що я недаремно тягну вас у таку глушину?

— Ні, зовсім не тоді, — відповів отець Браун, майже вибачаючись. — Я вас одразу запідозрив. Розумієте, у вас зап'ястя деформовані, це від кайданків.

— А де в біса, — вигукнув Фламбо, — де в біса ви могли довідатися про сліди від кайданків?

— Від парафіян, — відповів Браун, смиренно зводячи брови. — Коли я служив у Гартлпулі, там у трьох були такі сліди від кайданків. Отож, тільки-но я вас запідозрив, вирішив, як ви розумієте, будь-якою ціною врятувати хрест. Даруйте, але я за вами стежив. Зрештою я помітив, що ви підмінили пакунок — тоді я підмінив його знову, а справжній відіслав.

— Відіслали? — перепитав Фламбо, і вперше його голос прозвучав не настільки тріумфально.

— Так, відіслав, — спокійно продовжував священик.

— Я повернувся до крамниці й запитав, чи не забув я там пакунок, а потім дав їм адресу, куди його відіслати, якщо він знайдеться. Звісно ж, я не залишав його там відразу — я залишив його, коли повернувся. Замість того, щоб наздогнати мене, його відіслали просто у Вестмінстер, одному моєму знайомому.

Згодом він із жалем додав:

— Цьому я теж навчився від того бідолахи з Гартлпула. Він вдавався до цього способу, коли викрадав сумки на вокзалах; однак зараз він у монастирі. Ви знаєте, про все можна дізнатися. Ми не можемо не бути