Виклик - Джеймс Паттерсон
Але всі вони з'явилися: і гарненька мамця-хірург, і її дітлахи віком від десяти до вісімнадцяти років, і бунтарського вигляду шваґер, що скидався на Джорджа Клуні, який знічев'я забрів на пристань.
Ага, ще слід згадати новоспеченого люблячого чоловіка — мангеттенського адвоката у стильних штанцях.
Як же ж так, містере Карлайл? Невже вам не подобаються морські подорожі? Боїтеся модну зачіску зіпсувати, чи як?
Деву посміхнувся сам собі. Це була частина його роботи, і зазвичай цю частину він здійснював механічно, не надто замислюючись. Так, це було необхідно, але й водночас нудно: Деву вважав спостереження за марнотратство його енергії та дорогоцінних професійних навичок.
Проте сьогодні все було дещо інакше. Деву мав неабияке задоволення, навіть упивався моментом, а ще більше він тішився з передчуття того, що мало статися. І він прекрасно знав чому.
Бо це була не звичайна робота — це було його найповажніше, найризикованіше та найважче завдання за все життя. Для його виконання йому знадобиться увесь чималий досвід та вміння, а може, навіть більше того. Може, йому доведеться перевершити самого себе. Коротко кажучи, ця робота мала усі можливості стати справжнім шедевром планування та виконання задуманого.
Звіряючи час, Деву зиркнув на свій швейцарський годинник «панерай» з нержавіючої сталі. Здатний витримувати тиск на глибині тисяча метрів, цей годинник добре пасував до решти морського спорядження Деву. Втім, то була єдина річ, яка дійсно йому належала. Деву мав слабкість до годинників, але до найкращих із кращих. Він купляв їх, як Керрі Бредшоу купляла черевички у фільмі «Секс у великому місті». Десять тисяч доларів, двадцять тисяч, п'ятдесят тисяч — ціна не важила.
Значення мала злагодженість дії численних складних деталей та механізмів, яка забезпечувала надійність і точність ходу. І це було найвищим проявом краси. Принаймні, іншого йому досі бачити не доводилося.
Чотирнадцять годин одна хвилина, показав «панерай». Цілком слушно.
Невдовзі Деву непомітно вислизне з пристані, щезне як уранішній туман. А доти він стоятиме на своєму посту, пильно спостерігаючи за «Родиною Данів», поки та не вирушить до овиду.
І більше її ніколи не побачать. Тому що Жерар Деву, відомий також під прізвиськом Фокусник, мав вузьку спеціалізацію і виконував лишень один-єдиний трюк.
Він робив так, що люди зникали. Безслідно.
Розділ 7
Я стою на самісінькому краєчку носової частини яхти — як героїня фільму «Титанік» — і вбираю повні груди свіжого повітря. Стільки, скільки вміститься. А потім повільно випускаю його, стуливши губи, — наче свічку задуваю. І це заняття дає мені величезну насолоду.
Дивно, але принаймні поки що наша подорож теж дає мені величезну втіху. Хто б міг подумати, га? Може, я не така вже й божевільна. А може, то надлишок кисню на мене так діє. Публіка, що ходить під парусом, називає це явище «морським кайфом». Ми відпливли лише годину тому, але зараз, коли земля щезає з обрію за нашими спинами, в які дме попутний вітер, у мене вперше стало виникати дуже дивне відчуття, пов'язане з цією подорожжю. Мабуть, його можна назвати надією і воно має чітке позитивне забарвлення.
Джейкове почуття гумору і дійсно зняло напруження з дітлахів — ну, принаймні, з Марка та Ерні. Але Керрі й далі виглядає дуже пригніченою та нещасною, і ця обставина мене вельми турбує.
Втім, Джейк такий добрий до них усіх. Чому б і мені не бути такою? Я ж люблю своїх дітей більше за все на світі.
Не поспішай, Кетрін. Будь терплячою.
Однак у ньому щось помітно змінилося. Я маю на увазі Джейка. Зазвичай він — містер Невимушеність, і здебільшого таким наразі й залишається. Але в його поведінці з'явилося щось нове, і я не можу поки що сказати, що саме. Можливо, це через те, що ми пливемо на сумнозвісній яхті Стюарта. Та хай би яка була причина, Джейк виглядає більш зосередженим, аніж зазвичай. Хоча ні, це не зовсім удале слово. Скоріше, він виглядає як людина, що відчуває відповідальність, яка лягла на її плечі.
Звісно, він несе відповідальність, бо є нашим капітаном, про що він і заявив у той момент, коли ми покидали пристань. Він дав дітлахам годину, щоб освоїтися і розпакувати свої манатки. «А опісля ми перейдемо до правил», — сказав він їм. Правила? Які правила?
А я й не думала, що Джейк Дан знає істинний сенс цього слова. Хто-хто, а він завжди чинив проти правил, завжди йшов супроти вітру. Він навіть ніколи не мав ані авта, ані хатини, ніколи в житті не голосував і, наскільки мені відомо, ніколи не платив податків зі своїх доходів. У цьому світі Джейку належать лише дві речі: брезентовий рюкзак, напханий його одіжжю, а також антикварний «Гарлі Девідсон» зразка 1968 року. Цей мотик він придбав того дня, коли на другому курсі вирішив покинути Дартмутський інститут. І натомість улаштувався членом екіпажу на яхту якогось мільйонера.
І це він назвав «заочним морським семестром».
Однак його батько схарактеризував його вчинок по-іншому. Це була найбільша й найдурніша з твоїх помилок, Джей-ку, згадаєш мої слова. Це початок твого кінця.
Та Джейку було байдуже. Тим більше що в батьків уже був Стюарт — «золотий хлопчик», первісток, який ішов правильним і важким життєвим шляхом: навчався у Вортонській школі бізнесу. З роками Джейка «вже менше тягнуло у мандри». Так висловився ще однин «викидень» з Дартмута — Роберт Фрост.
Недивно, що він мене завжди приваблював, зізналася я сама собі, висловивши потаємну думку, яку тримала за сімома замками.
— Агов, Кетрін! — кличе він мене саме цієї миті.
Він що, телепат? Утім, я аніскілечки не здивуюся, якщо так воно і є.
Я йду до Джейка, а він стоїть за штурвалом. Це його найулюбленіше у світі місце. Так він мені колись сказав. Сказав лише раз, бо Джейк не любить повторюватися.
— Збери, будь ласка, дітей, — каже він мені. — Хочу перелічити ті правила, про які я їм уже казав. Знаю, що їм це не сподобається, але це вкрай необхідно.
— Нема питань, — відповідаю я, а сама мимрю собі під ніс: «Правила… Цікаво буде послухати».
Я зазираю
